Array Array - Монолог самотнього мужчини

Я познайомився з ними років зо три тому, коли талановита Марина Ваґнер привозила до Києва свій документальний театр з п’єсою «Танцівниця за ґратами». Трупу приймала одна урядова установа, була вистава, по ній – бенкет, спочатку досить млявий. Як я туди потрапив – не розповідатиму, та за годину начальнички ушилися, а ми чудово провели час: і співали, і танцювали, і випили усе, що було. І жодних мовних проблем: дрінк, данс та сонгз — усі і так розуміють. Тим паче, що трупа у них – багатонаціональна.

Якось Кай–Уве почув, що я колись займався у шаховому гуртку. Зустрітися за дошкою у той їхній приїзд нам жодного разу так і не вдалося, але – задля якого біса існує Інтернет?

Коли ми зіграли кілька партій в он–лайновому режимі, я зрозумів, що Кай–Уве мені не по зубах. Чорними фігурами я ще так–сяк опираюся. Але якщо у мене білі, а він починає свою гру, пересуваючи пішака з С7 на С5, я розумію: мені капець. Він обов’язково затягне мене до якоїсь пастки і розмолотить, як молодший Кличко Кріса Бірда. Петя, мій приятель з нашого двору, до речі, майстер спорту з шахів, подивився мої партії і завів монолог на цілу годину. Там були Штейн і Бронштейн, Карпов з Корчним і, здається, Смислов, а ще, якщо я, звісно, нічого не плутаю, якісь Ґата і Ананд Камські. Дебюти, гамбіти, мітершпілі і ще купа заумних шахістських слів, які я запам’ятати не спромігся, не говорячи вже про різні тонкощі штибу боротьби за пішака в центрі і виграшу темпу. Петя, мабуть, забув, що я – не Суетін і не Авербах, і мій один рік у шкільному гуртку під проводом вчителя–аматора – тьху для розуміння високого мистецтва гри у шахи. З усього сказаного я зрозумів достеменно лише те, що мене свідомо підводили до позицій, колись уже розіграних великими майстрами, і громили за їхніми геніальними схемами.

Звісно, у мене була страшенна спокуса підсадити за комп замість себе Петю і подивитись, чи допоможуть Каєві усі його Філідори та Капабланки вкупі з усіма трьома Ласкерами в боротьбі зі справжнім діючим майстром. Дійсно, якщо були в історії світового спорту «Помста за брата» та «Помста за брата–2», то чого не може бути «Відплати за приятеля»? Щоправда, тут був один нюанс: у тих історіях з братами зухвалець завжди знав, хто саме буде мститися.

Ну, зроблю я підставку, програє мій удатний суперник – мені–то що з того? Я, як і той хлопець з гітарою з 80–х (пам’ятаєте ще його?), «нє хачу пабєди любой ценой». Залишалося, мабуть, визнати музикантову перевагу і з чистим сумлінням поїхати у відпустку: гайнути з Віктором десь на Рось, Стугну чи на Раківку з наметом та вудками, як ми і планували – там жодного Інтернету, лише рибалка, природа… ну таке, самі знаєте.

Віктор – мій давній товариш, ми з ним колись в одній бурсі, тобто, профтехучилищі, разом працювали. Бурсаки тоді навісили йому прізвисько – Рудий Шухер. Не тому, що небезпечний, а за те, що шухерний. Не намагайтеся подивитись значення цього слова у словнику – його навіть у Лесі Ставицької немає, я сам перевіряв. Означає воно – веселий, галасливий, жвавий, той, що завжди у центрі уваги. Кого б оце за приклад навести? Скажімо, Еней — «… парубок моторний…», ну і далі — за текстом, усі в школі вчили напам’ять. Так от, якби класик вчився наприкінці 80–х у ПТУ, йому б не прийшлося так довго пояснювати читачеві про Енея. Сказав би: «Еней був шухерний» — та й по всьому. Не вірите?

Такого не вигадаєш, якщо не пережив, і слів цих не зрозумієш. Підозрюю, що та Леся, котра складає словники жарґону, у ПТУ не вчилася й не працювала… А я ж аж чотири роки там викладачем був, різного надивився й наслухався!

Чому Шухер – я вже пояснив. А чому Рудий – сподіваюся, і так ясно?

Так от, Вітя Шухер вже підготував свого старенького «москвича» (у нього є і краща автівка, та для чого в лісі — іномарка ?) до поїздки, я написав Каєві–Уве, що складаю зброю перед лицем більш сильного суперника, аж раптом…

Кажу ж: цей німець – майстер неочікуваних ходів.

Наступного дня зранку я отримав на «мило» листа, у якому мій єесівський музикант питав мене, чи не зміг би я допомогти (усі витрати будуть компенсовані) його близькому другові у терміновій справі, яка виникла у того в Україні. Річ у тім, що тому треба проїхати у кілька населених пунктів у нашій прекрасній країні (тут я з Каєм щодо слова «прекрасна» цілком погоджуюся) для з’ясування деяких обставин, без чого пан Ріхард на зможе отримати значний дядьків спадок. Така умова заповіту. Це займе не більше двох тижнів і мої затрати часу будуть повністю фінансово відшкодовані.