Валерій Лапікура - Короп по-чорнобильськи

Під час розмови найголовніше те, що замовчується.

Остерігайся мовчазного пса і мовчазного ворога.

Яйце, мудріше курки, швидше псується.

Чим довше живе сліпий, тим більше бачить.

Віслюка видають довгі вуха, дурня - довгий язик.

Дзвін дзвонить, бо всередині порожній.

Злодій вважає, що як чогось не вкраде, то день надаремне.

Брехун нікому не вірить.

Як Бог захоче, то й віник стрельне.

Волам накладають ярмо, люди самі в нього влазять.

Якщо хочеш позбутися приятеля, то попроси у нього в борг або сам йому позич.

Хто женеться за щастям, тікає від спокою.

Молодість живе снами, старість - спогадами.

Той, хто стверджує, що нічого не знає, знає більше від того, хто вважає, що знає все.

Бійся цапа спереду, коня ззаду, дурня - з усіх боків.

Порозмовлявши з дурнем годину, ризикуєш збараніти на цілий рік.

Багатий надувається, бідняк пухне.

Письменник помирає за життя аби жити після смерті.

Не молись аби закінчилися твої клопоти, бо разом з ними закінчиться і життя.

Лікарям і трунарям не бажають щасливого нового року.

Краще чесно зароблений ляпас, аніж поцілунок Іуди.

Слова треба зважувати, а не рахувати.

Дорога до пекла пряма, дорога до раю звивиста, як вуж.

Дітей лякають Бабаєм, дорослих - людьми.

Шануй короля, але бійся його жандармів.

Зухвальством найчастіше маскують власну ганьбу.

Г. Сафрін

Наум Гребнєв

Ні, недаремно Горацій Сафрін так часто повторював стару, як світ, єврейську приказку: “Кожна людина - коваль свого щастя. Либонь тому вона так часто втрапляє між молотом та ковадлом”.Сучасні історики, поведені на магії цифр, затято сперечаються, скільки мільйонів євреїв загинуло з 1939-го по 1945-й рік. П’ять? Шість? Чи все ж таки чотири? Ловимо себе на думці, що ось-ось хтось зірветься і з азартом заверещить, як на аукціоні: “Шість мільйонів! Хто більше? Шість мільйонів - раз!…”

І вже якось забулося, що насправді загинув цілий світ, світ маленьких, незугарних, але неповторних єврейських містечок Поділля, Полісся, Волині, Прикарпаття, Галичини. Світ, перш за все, простих людей з їх простим, але все одно неповторним життям, коханням і смертю. Термін “культура єврейського містечка” - то не наш винахід. Шкода лише, що ті, хто першим про це сказав, дуже швидко про це забули.

Згаданий вище Наум Гребнєв скрушно бідкався, що невдовзі після закінчення Великої війни з пам’яті вцілілих євреїв чомусь зникли мелодії пісень, під які вони народжувалися, кохали, жили і проводжали своїх рідних у кращий світ. Як сумно співав бард грузинсько-російської музи Булат Окуджава, “Расплескалася в улочках окрестных та мелодия, а поющих нет”. На щастя, констатував Гребнєв, ще вціліли люди, які запам’ятали тексти.

Наум Ісаєвич Рамбах, він же Гребнєв помер у 1988-му році. Не минуло ще двох десятиліть - і в Україні майже не залишилося єврея, котрий відтворив би бодай самі тексти. Слідом за музикою зникло слово. Єврейська національна меншина на початок ХХІ століття майже повністю втратила свою рідну мову їдиш.

Але не будемо про сумне. Як казав у аналогічних випадках незрівнянний Шолом-Алейхем вустами свого героя Тев’є-молочника: «Давайте поговоримо про веселіші речі. Що чути стосовно холери в Одесі?»

До речі, ви звернули увагу, що ні в зібранні Горація Сафріна, ані в наших доповненнях до нього фактично немає так званих одеських анекдотів. Висловлюючись мовою самих одеситів, то ми говоримо за Одесу лише як про кінцевий пункт поїздки декого з наших героїв. І не випадково, бо Одеса - це не містечко. Це навіть не Луцьк, Станіслав чи Львів. Це Одеса, це місто біля моря, куди демографічні хвилі викинули колись неймовірну суміш племен, мов, традицій і культур. Тим більше, що, хвалити Бога, на білому світі ще існує чимало диваків і навіть великих організацій, які скрупульозно вивчають і фіксують усе, що пов’язано з Одесою. І тією, котра стара, і тією, що “до війни”, і тією, що після румунів… одне слово - тим Містом, якого вже нема.