Улас Самчук - Волинь

— Про вас пишу, мамо! — сказав певно й майже весело Володько.

— Про мене? Що можна про мене писати? Кому я потрібна? — казала вона. Син, напевно, жартує. Він взагалі дивак, невдачник. Напевно, жартує.

— Як то кому? — кричав вже Володько. — Не кажіть так. Я хочу книгу про вас написати. Про вас, про батька, про наше життя! А хіба ви ніщо? А хіба ви не мати моя? А хіба ви мало попрацювали на цій землі? А скільки раділи, скільки сліз вилили, скільки пережили? Хіба це ніщо? Ні, мамо! Про все це напишу… А ті, що будуть колись, хай читають. Хай знають, що перед ними також були наші люди, і також жили, і також любили все на Божому світі. Я хочу, щоб почалось нове життя. Щоб покоління наші не тратились, не западали в землю, не зникали, мов худоба. Хочу лишити слід, слово, музику, барву. От що я хочу. Я хочу також розказати про свого батька. Хочу полічити його дні, його діла. Хочу все покласти на папір. З повітря виловити розсіяні звуки, з оцих предметів зняти мірку й описати… Все, все мусить бути колись, що є тепер. Щоб знали його й бачили… От, що я хочу, мамо!

Настя дивилася на нього й думала: здурів! Напевне здурів. Господи, Господи! Спаси, схорони. Заступись, Царице Небесна, почаївська Мати Божа! З ума зійшов.

Володько встав, вийшов і не вернувся. Довго чекала його, але той не прийшов.

— А вийди-но, дитино, за ним. Куди він побіг, — казала Настя Василині. — Хто зна, що з ним діється…

Перелякана Василинка побігла на двір, оббігла все навкруги. Клуню, повітку, хлів. Заглядала на горище.

— Володьку, Володьку! — гукала. Мало не плакала… Але вернулася до хати.

— Нема його ніде, мамо. Скрізь оббігала. Певно, в село пішов.

У хаті було темно. Засвітили. Мати довго сиділа коло печі, у печі горів огонь, варилась вечеря. Чекала на Матвія, але час йшов, а він не приїжджав.

Приїхав зовсім пізно. Хведот розпріг коні. Матвій ледве ноги волоче. Прийшов до хати й сів. Одяг його в муці. Настя подала вечерю, прийшов з двору Хведот, і всі почали їсти.

По вечері, коли Хведот вийшов, а Василинка заснула, Матвій запитав тихо:

— Ну, як? Був дома?

— Ох, був, був, — зітхнула Настя.

— Нічого не говорив?

— Я почала йому говорити. А, кажу, ти не роби так. А подивись, а послухай. Зглянься, кажу, на батька. На женячку йому натякнула. А він встав і каже: не буду тут. Піду в світ. Не хочу господарем бути! А потім десь пішов. Робити нічого не робив. Пішов десь у поле, а після прибіг і почав писати. Як сів у полудень — писав до пізнього смерку. А сам такий гарячий, червоний… Я після кажу: «А що ти, дитино, пишеш?» А він почав кричати: «Про вас, про вас! Про батька! Про все…» Господи святий, як кричав. А після вийшов і не вернувся. Певно, знову подався в село… І це все. І так от, як бачиш…

Матвій вислухав спокійно Настині скарги, не промовив ні одного слова й вийшов на двір. Надворі темно. Старий обійшов подвір'я, скрізь заглянув, подивився до хліва. Після став коло клуні, зняв кашкета і, поклавши на себе потрійно знак хреста, почав вголос промовляти молитви, «…найпаче омий мя от беззаконія мойого…», «гріх мій предо мною…», «і Тебе єдиного возхвалю…», «работайте Господеві зо страхом і радуйтеся йому з трепетом…», «благодатна Маріє, Господь з тобою…», «Боже милостив, будь мені грішному, без числа я згрішив, прости мені…» — закінчував Матвій і бив себе кулаком у груди.

Коли він молився, думав увесь час про Володька. Здається, молився за нього. Старий не любив молитись довго, при людях. Але тепер почав все частіше й частіше звертатись до Бога, особливо після того, як не вернувся Василь. Десь у темноті, у закутку, щоб не побачило його стороннє око, зупинявся, стягав з голови кашкет і говорив ці молитовні слова. Були вони гарні, величні, якось особливо сказані. Чув коло себе Бога. Великого, свого Бога. Чув якусь силу, що кермує його долею, бо ж бачив: все, що він планував колись замолоду у своїй голові, не так завершилось, як думав. По-своєму. Діти, цілий світ, господарство. Все не так, як думав, сталося.

Після пішов спати.

А Володько вже сидів у Сергія. Був тут, як звичайно, Кіндрат, був Никон і пара менших хлопців та дівчат. Кіндрат голосно просторікував своїм хрипливим голосом. Сергій мовчав і посміхався. Никон час до часу кидав якісь слова й скорочено матюкався при тому.

— Ні чорта! — казав Кіндрат, — Буде наша! Боятись нема чого. Учитель також з нами. Є дехто проти, але так і треба. Ні? А папір весь рознесли. Тепер скрізь повно. Хай читають.

Забалакались до пізнього вечора. Нарешті при розході Кіндрат сказав до Володька: