Улас Самчук - Волинь

— А ми вже й читальню маєм.

— Де? — запитав зацікавлений Володько.

— Е-е-е! Вчора ми всі тут радились. Никон нам свою комірку відпустив. Мати перечила, але хто її послухає… Ще не докінчили. Я сьогодні цілий день стола та лавиці тесав. Шевченка та Франка також маємо. Нема тільки книжок. У нас на горищі є, та хто тепер такі читатиме. «Триста літ дому Романових», «Святий і рівноапостольський князь Владимир», «Смерть Івана Ілліча». Це ще Демид колись брав у школі й так зостались… Батько деякі обкурив, але…

Володько сказав, що книжок дістане. Тяжче з часописами. Треба грошей. Кіндрат тут мовчав. Ну, але завтра сходимося в читальні. На чотирьох місця досить, а більше не прийде.

— Чому?

— Ну. Хто тепер покине досвітки, дівок… Сергій Володька проводив.

— Знаєш? Бачив Ганку.

— Ну?

— Казала, щоб прийшов на досвітки. Хоч?

— А чи варто?

— Варто. Там не тільки дівчата. Там і хлопці. Походиш — побачиш. Треба тільки їх підібрати. Вони всі по вечорницях та досвітках розсипані. А Ганка каже: чому не прийде? Хай прийде.

Володько уявляв, як вимовляла ці слова. Уявляв її цілу. У темноті зовсім виразно перед ним з'явилась і стояла. Променисті, сині очі, рожеві щоки і тонкі, червоні уста. Вагався. Сергій мовчав і чекав.

— Ніколи ще не був на досвітках, — сказав Володько.

— Не важно.

— Йду! — рішив Володько.

Обидва повернули й через городи пішли. Темно було. Зорі зникли, по селі співали півні на зміну погоди. Вітер час від часу пошарпував верхами дерев, ніби сердитий учитель своїх школярів…

Зійшли в долину, перейшли кілька подвір'їв, перелізли кілька перелазів, роздражнили собак. Хата Євдошки стародавня, в зруб, з малими вікнами. Світло ледве пробивається назовні, у вікнах людські плечі. Чути лагідний, дівочий спів і регіт парубків. Десь вирвався пес і загавкав.

— Ти! Пішов геть! — крикнув Сергій, і пес одразу сховався. Володько почував себе негаразд, але бадьорився. Думав, що казати як прийде, як тримати себе.

Сергій іде попереду. Повернув дерев'яну завертку й пхнув скрипучі двері, що провалилися в чорну яму. Переступили високий поріг, зігнувши порядно голови.

Двері з хати відчинились самі.

— Гей! Хто там ще? Нема місця! Вертайсь! — кричали з хати.

— Зачини губу! — суворо крикнув Сергій. — З дороги! Знову високий поріг. Знову низький одвірок. Простора, низька хата й повно диму та людей.

— Дай Боже вечір добрий! — театрально гукнув Володько. Парубки, дівки, прядки, дим, сміх, пісня.

— У-У-у! — загули парубки. Тут вони всі. Ілько, Антін з перев'язаною головою, Демид, Йон. Кинулись до Володька. Той підняв голову, як на сцені.

— Здоров, братва! Як є?

— Живем та хліб жуєм!

— Дай Боже, дівчата! Чи приймете?

— Дай Боже! Самі вступитесь. У нас не приймають, — хором відказали.

— Ну, й хороші!

— Та не ваші!

— Рада душа в рай.

— Та хвіст не пускає, — додав котрийсь з хлопців.

— Ха-ха-ха! — зареготали всі, навіть ті, що сиділи навкруги на лавках і що здебільша слухали та мовчали. Верховодили Демид, Ілько, Антін та Йон. Здорові, широкоплечі, справжні козарлюги. Тільки коня та шаблю і на Запоріжжя.

Володько оглянувся по дівчатах, але Ганки не бачив. Це неприємно, але не подавав знаку… Не бачив також і Наталки. Самі молодші дівчатка. Зо старших одна Дарка. Всі прядуть. Тільки прядки гурчать.

Настрій приємний. За вікном свище холодний вітер, а тут тепло, горять дві лампи, молоді, веселі люди. Чимсь старим, давнім віє, ніби тут панує дух предків. Так, мабуть, було сто, двісті й більше літ перед цим, так і тепер. Тільки одяги дещо змінилися. Нема ні корсетів, ні вишивок, ні свиток. Легкі перкалеві блузки, спідниці… У хлопців кепки, штани-галіфе й чоботи.

Всі якісь напружені. Очі, уста, щоки свіжі, здорові, блискучі. Кожний хоче з чогось сміятись, показать свою силу, свій дотеп, свій розум. Всі, ніби на картині… Вище, нижче, ще нижче… Там далі тіні — чорні й сірі, невиразні, ворухливі. Профілі, вираз, мерехтлива зміна, на і дай… Ось, здається, чекають чогось… Очі, уста й груди… Гаряча іскра спаде й спалахне, і серце заб'ється, і сміх розкотиться — бадьорий, лоскотливий, жадібний. Ось ноги тупотять і просять ритму, тремтять коліна, вигинається пружний стан, випинаються груди. Все тепліше й тепліше стає. На чолі сходить піт, мов роса, мов дихання. В очах легкий туман, як душного вечора… У вухах дзижчить нап'ята струна.

За вікном собачий гавкіт і спів півня. Вітер підхоплює звуки й відносить їх куди хоче. У сінях рипнули двері, й у затишку, під зрубом вже стоять. Вітер б'є об зруб своїми грудьми. Сердито, поривно. Відступить раз, затихне, ніби збирається з силою. Розігнавсь і тарах! Тільки заскрипіли крокви вгорі, і солома піднялася. У щілинах на кілька ладів засвистало.