Улас Самчук - Волинь

— Ні, ні! Чекай!.. Йон! — Чорно так, а в хаті регочуть.

— Сказився!.. Йоне!.. Ой!..

Гарячі уста, що горять і тут… Вітер знову вдарив, знову відбився, знову заскрипіли крокви й знову всі щілини засвистали. Недалеко голосно заспівав півень. Оленка вирвалась, стріпнулась, скрипнули двері, а Йон став проти вітру…

— Дми! Бий у груди! — Тільки кучер має на вітрі. Ніби на летючому їде коні…

— Просто на тебе? — кричить Антін.

— Просто на мене! Розмахнувся, вдарив, і той ліг! — чітко, ясно відрубав Демид.

— Трупом! — хльостко додав котрийсь.

— Не трупом! В зуби калатнув, а душа не в зубах. Думав, мене не візьме, — завершив Демид, повернувся рвучко й заспівав.

— Хто бреше? — хильнулись сюди й туди двері, бо вступив Йон. Йому ніхто не відповів, бо всі співали. «Ой, у полі вітер віє, та жито половіє. А коза-ак дівчину, та вірненько лю-у-у-бить, а зайнять не посміє…» Дзвенів тенор, рвався на кусники, носився в повітрі. Його підхоплював бас, що ревів на всі боки. Хитались голови, миготіли носи й кучері, напинались карки й підборіддя.

Серед пісні знову відчинилися двері й всі оглянулись. В одвірках стояла Ганка. Уста сміялись, очі сміялись, сміялась ціла у шовковій, бронзової барви хустині.

Володьків тенор ще звучніш задзвенів, перелився кілька разів: «… що женитись дума-а-а-а-ає, ой, і того ж він… та і не горне-е-е-е-ться, бо й пого-о-о-о-вору бої-і-і-і-і-іться…»

Ганка протискається до дівчат, їй підставляють ноги, Антін, басуючи в пісні, півкроку поточився, і Ганка опинилась за його широкими, як мур, плечима.

— З дороги! Антоне! Пусти! — кричала вона й гатила обома кулаками в Антонові плечі. Але Антін співав собі, тільки бас його в деяких місцях деренчав.

Нарешті Ганка прорвалась до дівчат. Ось підбігла до одної, до другої. Тій щось шепнула, ту обняла, нагиналась, розгиналась, відкинула велику, теплу, що мала на плечах, хустку, поправила коси… Заложила обидві руки за потилицю, а груди повні, круглі й пружні вип'ялись під тонкою блакитною блузкою. Одна тільки мить…. Ось вона вже поправила коси й обернулась, хитнула головою…

Пісня скінчилась.

— Хлопці! Оброку! — крикнув котрийсь.

— Давай!

— Хай буде обрік.

— Сип! Хто кормить? Терешку! Тримай шапку! — кричав Антін. — А ви, шушвалля, набік! — крикнув на менших хлопців, що коло судника.

«Шушвалля» розсипалось, куди могло. Терешко вмощувався коло судника й тримав на колінах шапку.

— Хто лягає? — кричав далі Антін.

— Бий! Чорт з ним, — сказав Демид, заклав руки назад, нагнувся й сховав обличчя у Терешковій шапці.

Парубки збились всі позаду нього. «Бий», — показував мінами Антін, але сам вже розмахнув своєю здоровенною, як лопата, долонею. Зробив собі місце для відступу, два рази розмахнувся й чалапнув, у Демидові щось йойкнуло, а Ангін швидко пару кроків відступив. Його заступили інші хлопці. Демид поволі підвівся, весь червоний…

— Ну. Це, їй-Богу, Антонова робота, — сказав і подивився на Антона, що стояв, як мур, непорушне. Зав'язане його чоло відкидало на припічок велику, балухату тінь.

— Сукин син!! — проговорив він добродушно й без найменшого спротиву схилився до шапки.

Парубки замахали руками. Кожний хотів вдарити, але Демид не бажав дарувати свого. «Розступіться», — показав міною, блискавично мазнув рукою й припік Антонові обрік. Той увігнувся. — Міг би краще, Демиде, — сказав він встаючи. — Лягай!

— Бачив, — казав Демид лягаючи.

— Твою бабу в запічку! — відповів Ангін. — Не бачив, але руку пізнав одразу. Як копитом.

На цей раз захотів спробувати сили Володько. «Я!» — показав пальцем на свої груди, розмахнувся й впік щосили.

— У-у! — загув Демид. — А хто це? — дивився по всіх обличчях. Якась свіжа рука. Чи не Володько?

— Він і є! — сказав Володько, виступив, сховав обличчя в шапці, відчув запах поту й чекав на удар. Пройшло трохи часу. Терешко тримав міцно його обличчя. Нічого не чув і не бачив. Чекав: ось-ось хтось припече. Бах! Володьків зад увігнувся, ніби на нього звалилася ціла хата. Не подав ніякого вигляду, звівся й глянув на парубків.

— Цікаво, чия це була довбня, — казав, дивився всім у вічі. Всі були спокійні, тільки Йон холов, ніби його тільки що викинули з жару, — Ти! — тикнув пальцем на Йона.

Йон захитався направо й наліво та виступав наперед.

— Лягай, лягай! — говорив Ілько. — Ще й я мушу раз стукнути. Тільки тримайся цупко.

Били, аж гуло. Входили в запал. Долоні кожного горіли. Клались, вставали, знову клались… Дівчата дивилися на своїх дужих, здорових хлопців. Не боялись їх, ані їх страшної гри. При кожному ударі реготалися, й чим був удар сильніший, тим сильнішав регіт. Ганка реготалась також, бігала, вертілася. Була така весела, що, здавалось, це їй пошкодить. Володько почувався дуже добре. Чув весь час на сой чиїсь очі, хотів показати себе зо всіх боків, чув силу в собі, кров грала, блищали очі, голос дзвенів особливо.