Улас Самчук - Волинь

— Що сталось? — кричав Йон. — Побили нас! Башківчани! Перший раз, відколи земля стоїть! — і після цього закляв. — Куди вас чорт носив? Тебе не було, Ілька не було. Хто мав виступити? А їх, тієї дрібноти, з п'ятдесят на нас навалило. Гнались за нами майже під Тилявку.

— Ну, але хоч тим останнім дісталось, — трохи відрадніше говорив Демид, що вийшов з бою без ніяких знаків. — Знаєш, — казав він братові, — гнались за нами аж під село. Ми тікали, бо нас було всього чотири. До того Антін з розбитою головою, а Йон також вже дістав кілком по черепі. Я збив кількох на товч, але їх там було стільки, що й не перелічиш. Почали тікати. Біжимо, біжимо… їм не хотілося всім бігти. Бігло лише кілька. Ми підвели їх під село й раптом на місці обернулись. Ті оглянулись, а вони самі. Ми дігнали їх, і кількох так і лишили на місці. Мабуть, і ще лежать.

— Ах, чорт бери! — обтирав Антін закривавленою рукою з носа кров, що весь час сочилась йому з чола.

— Ну, ми їм цього не подаруєм, — додав Йон. — Ми їм ще покажемо, де раки зимують. А все Ілько, нас так мало. І де він в чорта подівся? По цілому селі шукали. Як у землю…

— Хо-хо-хо! — зареготав Кіндрат. — Ілько був з нами.

— Де? — запитали всі разом і наставили вуха. Володько, Сергій і Никон сиділи спокійно коло мисника й тільки посміхалися.

— Е, де! — говорив Кіндрат. — І вас, чортяк, треба б туди повести.

— Володько завів? Так? — питав Антін. — А нам нічого не сказав.

— Ти ж не знаєш ще, де, — казав далі Кіндрат. — Можливо, тебе туди й гаком не затягнув би. Ми були не на весіллі й не в Башківцях. Ми були на вічу, у Крем'янці. А ось тут паперів нанесли. Беріть всі й читайте. Розумієте? Але не куріть. Двадцять другого вибори. Всі, щоб вас сам чорт куди інше тягнув, мусите на ось це число голосувати й батьків та мамів своїх на це підбити! А козака не слухати. Дає чарку — пий, а каже що — мовчи та своє діло роби. Ось тут наше число, й усі маємо на нього в другу неділю голосувати. Кожний має одну купу оцих паперів поміж своїх сусідів рознести.

— Знаєте що, хлопці? — вміщався до цього й Володько. — Менше тільки говоріть, хто вам то давав. Особливо не дуже перед Габелем та козаком відчиняйте губу. Питатиме хто: дістав і все. А тобі що?

— Правильно! — хрипів від напруження Кіндрат. Йому вже й в горлі висохло, і випити він хотів, і закурити не мав чого. Але терпів, говорив, розмахував своїми довгими руками, хвилювався.

— А кому що до того, що між нами робиться? — кинув котрийсь між хлопцями. — Ми є ми, а інші хай собі по-своєму.

— Ех, там і говорили! — кинув ще Кіндрат, сідаючи коло столу. Всі звернули на нього очі. — А комендант! — добавив по хвилі… — Ні! — мотнув головою. — Не забуду! їй-бо не забуду! — А ще по короткій перерві додав: — А пісню ту навчитись мушу! Хай тут що, а мушу!

Решта хлопців не розуміли, що він там говорить, але розуміли, що коли вже Кіндрат чимсь захопивсь, значить, то варте уваги кожного.

— Володьку! Співай! — кричав по часі Кіндрат і зірвався зо свого місця. — Співай!.. — І він сам затягнув хриплим, порваним голосом…

— Ні, Кіндрате! — говорив спокійно Володько. — Не тепер. Не тепер! Іншим разом.

Пізно вночі розійшлися. Володько пішов додому також. З ним ішов Антін. Говорили дорогою про різні речі, а коли мали біля Гершка розходитись, Антін сказав:

— За тобою сьогодні питала Ганка.

— Так? — проговорив Володько, розпрощався й пішов далі. Думав про Ганку, але одночасно пригадував собі ту, що зустрів на весіллі, її великі карі очі, її червоні уста… Не міг забути за них, але був утомлений, розбитий. Хотілося скорше дотягнутися до якогось свого місця, десь там схилитися, й заснути.

Прокинувся пізно. Соромно було ввійти до хати. Боявся, що зустріне батька, і не знав, що має йому сказати. Але батька не було ні в хаті, ні на подвір'ї, ані в полі. Ще раненько він від'їхав з Хведотом до млина. У хаті була сама мати, а Василинка була в школі.

— А де батько? — запитав Володько.

— До млина поїхав. Зовсім не було муки. Чекав, чекав, поки ти не прийдеш, і не дочекався. Поїхав з Хведотом. Вчора цілий день ходив по полю. Він нічого про тебе не згадує, але як дивиться. Як він дивиться… Боже, як він дивиться! Скільки-то він побігає по тих полях, по скибах. Скільки він пополітає там. Так все те любить, так страшно любить. Для нього то все, що є найкращого. Чому ти не хочеш його трохи змінити? Вчора кажу; та посидь трохи дома. Чого бігаєш? Чого? Ось, каже, поля мої, як пустка. Лежать, а господаря нема. Нема кому їх передати, каже. Нащо ціле життя дерся, як той останній каторжник? Так страшно, сину, нарікав, що Господи.