Улас Самчук - Волинь

Хоч в пекло!

— Перш усього до Грицюка. Це мій знайомий. Там поїмо, відпочнемо й на цілу ніч додому. Добре?

— Добре! Смали!

По короткому часі парубки входили до набитого людьми ресторану Грицюка. Не було вільного ні одного столика. Коло прилавка юрбилось кілька тузинів людей. Але Володько був знайомий з сином старого Грицюка й через те йому вдалося скорше дістати що треба.

— Куди йдете? — питав молодий Грицюк.

— Додому. Були на вічі.

— Добре випало, ні?

— Було чудово! Я ще нічого подібного не бачив, — казав швидко Володько, беручи через плечі людей шинку й ковбасу. Він спішив у третю кімнату, де було трохи вільніше. Його нараз хтось вхопив за плечі. Швидко оглянувся — Олег!

— Олег!

— Володю! Яким чином? На мітинг? Чудово, ні? А бачив, як співали? А бачив, які сердиті всі були? Чудово! Розкішно! Це було щось! Я мало не здурів від радості. Ми цілий день працювали, але не даремно. Я сам з пару сотень людей перевів. Поліція помітила. Ми йдемо, а вони через город. Ми до хати одного міщанина, та через пліт… Вони хотіли за нами, але той чоловік замкнув двері й сам сховався. От було праці. Ти сам?

— Де там. Дивись! Хіба не бачиш? — і Володько показав на своїх товаришів. Олег був такий захоплений, що дійсно не бачив нічого. Був втомлений, виснажений, блідий, але очі його горіли, грали, сміялись, уста хотіли весь час говорити, ноги й руки рухатись…

— Кіндрат! Сергій! Никон! Ілько! — вигукував Олег ім'я кожного зокрема, ніби вперше побачив їх у свому житті. — Яким чином? Як ви сюди заблукали?

— А що? Хіба нам не можна? — хрипів Кіндрат. — Захотіли й прийшли і ще, як треба буде, прийдем.

Олег тільки глянув на Володька, моргнув, але не сказав нічого…

— Ми ось, — сказав Володько, — голодні, як вовки, а тут і присісти ніде… Вчора цілу ніч на весіллю гуляли, а сьогодні ось тут. Життя наше, мов буревій.

У всіх кімнатах ресторану було повно народу. Все переважно ті, що були на вічу. Скрізь розмови про те, що сталося у залі кіна. Знайомі радісно вітаються й діляться радістю, що так випало.

— Е-е, — говорив один дядько, жуючи оселедця, — народ є народ…

— Нічого, — додавав інший. — Глечик так довго носить воду, поки не розіб'ється. Колись і на нашій вулиці буде празник.

А Олег говорив Володькові:

— Але ви мусите тепер взяти з собою прокламації й ну-мерки.

— А де? — питав Володько.

— Давайте! — ревів вже під'ївши Кіндрат. — Цілу хуру візьмемо.

— У виборчому комітеті, — казав Олег. — Там дістанете, скільки хочете. А може, хотіли б піти до кіна? Сьогодні гарний фільм дають.

— Підем! — вирвався Ілько. — Раз вже стільки йшли….

— А гроші маєш? — поставив питання Сергій. Так. З грішми справа нелегка.

— От, — каже Володько. — Коли б вчора менше пропили, сьогодні мали б на кіно.

На це йому ніхто не відповів. А вечір ішов, надворі все темнішало. Дорога ще далека і нелегка. Час збиратись. Парубки наїлись, розплатились, пішли до виборчого комітету, навантажились паперами й відійшли.

Йшли так само, як і сюди, швидко. Ніч була темна, хоч зоряна. На поля впала холодна осіння роса. Всі були надзвичайно піднесеш, бадьорі. Всім хотілося співати. Проспівали кілька пісень. Чисте осіннє повітря розносило далеко їх сильні, молоді голоси й розсипало десь там по широті землі. Це чув кожний. Від «казьонного» лісу, що ледве манячів на обрії, відбивалась голосна луна. У Башківцях також чути, як виспівують парубки, і, хоч це не близько, їх голоси дуже виразно досягають на шлях…

— Ех, земля наша! — зненацька вирвалось у Кіндрата. — Сидиш у селі, п'єш чарку й нічого не бачиш. А тільки вийдеш за село — ширінь, краса. Ні?

— А що ж ти думаєш? Земля наша над усі землі! — сказав Володько. — Край наш над усі краї край… І попрацювати для нього щось варто. Рови копати, дороги класти, будинки нові здвигати… Тільки ми, чорна, земляна мужва, не бачимо ані його краси, ані багатства… Інші приходять і вичавлюють з нашої землі собі пошану, честь і золото. А ми тільки те, що зо столу комусь спаде. А ми тільки у себе в селі герої. В землі, в хаті, в гної… Жінка та льоха — от наша культура. А поза тим все порожнеча. А вийди тільки отак в любе місце і стань та подивись гарненько… Одразу крила відростуть… Одразу захочеш щось діяти, захочеш вести когось, вказувати дорогу вперед. О, я це дуже добре розумію… А думаєш, легко отак йти щовечора кудись, шукати людей? Питають: чого йдеш? Куди йдеш? Чи вистане у мене ніг? А я кажу: мало ходжу. Більше треба ходити. По всіх дорогах — скрізь, де тільки хата, стріха, вікно — скрізь треба бути й казати. Бо ж подумайте, хлопці: ні батько наш, ні наш дід, ні прадід не ходили нашими дорогами, а ми за всіх них відходити мусимо. Скільки треба слів, скільки діла. Хай інші думають, що тільки лопата й ціп праця… Інше ніщо. Але я відрікаюсь і лопати, і ціпа. Тисячі тисяч копачів навкруги. Самі копачі, землеїди, борозняки, сліпаки… Досить їх у нас. А там, за нами… Там повно праці… По містах, по фабриках, по залізних шляхах, по школах, по церквах… Скрізь там порожнє місце. Так, хлопці! Порожнє! Там нас нема. А де нас, чоловіче, нема, там пустка для нас, порожнє місце. Розумієш?