Улас Самчук - Волинь

— Не тисніться! Люди! Нема більше місця! — гукали спереду.

Володькові та його товариству вдалося зайняти добре місце. У великому натовпі всі, навіть Кіндрат, споважніли. Ілько аж тепер довідався, куди він попав, і то зовсім несподівано. Сьогодні хлопці йдуть до Башковець на весілля, будуть, напевно, чекати і його, а він, як крізь землю провалився. І цікаво. Матиме що оповідати після.

А людей все прибувало. Ціле подвір'я перед кіном було заняте народом.

— Бачте, що нашого люду насунуло, — казав Володько своїм хлопцям. — Бачте, як люди цікавляться життям. Тільки наші села, як копиці гною. Лежать собі й спокійно гниють…

Ніхто Володькові не перечив. Навіть Кіндрат. Дома він знайшов би і слова й аргументи, але тут, серед цієї людської маси, серед цієї велетенської сили, він не знайшов своїх слів. Думав: а може, воно щось і потрібне, коли за ним стільки народу зійшлося, І грошей тут не дають і не поять горілкою, а дивись, скільки народу зійшлося. Мов хмари люду найшло.

А народ хвилюється, гуторить. Всі очікують, аж відкриють віче. За добру півгодину до залі увійшло кількох людей. їм зробили дорогу й між людьми почали шептати:

— Це кандидати! Наші! Отой невисокий, товстенький, в окулярах, — кандидат від Крем'янеччини. Бачите? Той другий також. А той товстий з великим носом — це з Дубенщини. Сьогодні будуть всі промовляти…

— А он і поліція. Ого. Сам комендант. Ага! Засів на трибуні разом з послами. Пан який!

Задзвенів дзвінок. Всі вмовкли так, ніби вимерли. На сцену вийшов той самий кандидат з Крем'янеччини в окулярах і почав говорити:

— Вельмишановні збори! Дорогі товариші й товаришки! Іменем виборчого комітету нашого повіту відкриваю сьогоднішнє віче!

Бурхливі оплески й крики «слава» перервали промовця. Кіндрат, Никон і Ілько зніяковіли, але, отямившись, і собі почали плескати. Промовець говорив далі.

Завданням сьогоднішнього віча є познайомити наших виборців зо всім тим, що розуміється під словом «вибори», чому-то вибирають і куди вибирають. Також завданням нашого віча є познайомити наших виборців з іншими виборчими листами, що ведуть між нашим народом агітацію й пропаганду з наміром перетягнути наш народ на свій бік…

Промовець говорив про довгий час царського режиму на наших землях, коли-то наш народ був зовсім відсунутий від всякої політики, коли нашому народові дозволялося тільки пити горілку та молитися за царя, що ту горілку робив. Через те ми не призвичаєні думати політичне, ми не розбираємося в партіях, ми не цікавимося ніякими законодатними установами, ми не знаємо, що є над нами якісь уряди, які беруть податки, беруть у військо, коли треба, женуть на війну, але що то за держава, який то уряд, хто в ньому сидить, для кого й нащо платимо податки, за кого й пощо йдемо на війну й кладемо там своє життя, це все ми напевно не всі знаємо. А все це, шановне громадянство, треба знати. Бо інакше ми не можемо вважати себе громадянами держави, а скорше громадянами якогось звіриного царства, отак, як, скажемо, десь у лісі живуть звірі. Ми мусимо знати, хто ми, де живемо, на якій землі, чи самі собою управляємо, чи нами хтось управляє. Мусимо знати, кому ми платимо податки, мусимо знати, хто над нами панує, і мусимо знати, які права нам належать. Це ми мусимо знати!

— Ми, — говорив промовець; — є українці! Ми заселюємо цілу цю землю… Всі села, що густо розсіяні по цілій землі, є українські села! І цього ніхто не мусить забувати! Бо з цього випливає все дальше, все, що торкається цілого нашого життя. Ми не маємо своєї держави, але ми живемо в іншій, чужій державі, якої закони й конституція гарантують нам певні права, і ті права мусимо вміти до останнього використати. Також мусимо вміти домагатися від урядів, щоб законом і конституцією гарантовані нам права були урядами респектовані, щоб їх не ламали, щоб ними не зловживали. Ось через те ми мусимо мати там нагорі, коло уряду когось від себе, якихось своїх людей, щоб пильнували наші інтереси там і не допускали до порушення їх урядами.

Далі говорив промовець про вибори, про сойм, про сенат. Пригадав, скільки є в державі партій, що то за партії, скільки є виборчих лист. Потім перейшов до їх пояснення. Перебирав одну за другою, починаючи від першої, казав, хто за тими листами стоїть, чого вони хочуть, за що борються. Перебрав так усі й почав поволі підходити до тієї, за яку маємо голосувати ми.

На залі було зовсім тихо. Люди стояли без руху, без віддиху, без найменшого звуку. Всі слухали, хапали слова, намагалися їх зрозуміти. Кожне обличчя напружене, розчервоніле. У залі півтьма, тільки на сцені трохи світліше, і через те ця суцільна, збита, мовчазна маса людей видавалась ще грізнішою, ще потужнішою.