Улас Самчук - Волинь

— Що робите, дядьку Польон?..

— Папіросницю.

— Дивіться, щоб воно вам не приснуло під ніс.

— Скорше йому очі виприснуть… І не договорив. Бах! Польон сидів на камені й полетів навзнак.

— Ой, ой, ой! Рятуйте!

Погналися до нього, хто був поблизу. Лежить старий, шапка відкотилася, з пальців на руках сочиться густе червоне. Сорочка на грудях розпанахана.

— Сукин син, старий дурень! — лається хтось. — При котрий за санітаром!..

Але санітар біг сам. Польон лежить на землі і янчить. Підняли його і шапку й понесли. Після довго всі гуторили і лаялися.

Володько, звичайно, коли приходив звідкись додому, любив розповісти матері про все, що бачив. Тепер просто не знав, чи й буде оповідати. Все тут таке якесь, що в голові не вміщається, і хочеться тільки байдуже, ніби лінивий дядько, що ледве коли витисне слово, махнути рукою.

Ліг, а сон обертається другою стороною і сниться далі, тільки в інших барвах та тонах. Ранок знов вертає вчорашнє. Зубате коло скреготне чіпляється часу і повертає його незграбними рухами. Одно сонце таке, як і завжди. Опаляє собі навкруги товсту землю, що рветься з руїн, щоб воскреснути та крикнути всім величезну знану пісню.

Хочеться скинути одяг, пружно розставити до нього руки, випнути груди, щоб аж видно було ребра, і кричати:

— Обіймемось! Ти і я! Ми обоє потопчемо смерть. Ось вона під моїми ногами, бо я чую виразно її кістяк під підошвами. Над нею, певно, воскресає трава і квіти відкривають променисті очі.

Другого вечора Василь оповідав дивні речі. Шкода, що Володько того не бачив. Михалків Карпо провалився у глибоку яму, де сиділи мертві австріяки. Карпо з переляку онімів, а поки розкопали та витягнули його, був непритомний.

Третього дня ще одна пригода. Купа людей зі села Жолоби напоролася на «фугас». Як чмихнуло — п'ять молодих хлопців вилетіло під хмари, а назад вернулися куснями.

Поле, річка, місця, де купчилися колись села, вкрилися віспою і ходили там люди розгублено, обережно, торкалися небезпечної землі, щоб знов оговкати лік на рани її.

Коли вертались хлопці до свого села, видавались старими. Кількаденний побут на місці смерті поклав на них знак, який вже не зійде з них. І Володько також дістав той знак, можливо, сильніший від інших, бо торкнувся він його душі, коли ще та шукала лиш форми. Ооо, не дивуйтеся виразові його очей, в яких радість подібна на смуток, а смуток зовсім відійшов за «лаштунки». З нього буде також людина, але не сподівайтеся бачити в ній себе, ваших батьків — розгорніть минуле далі, де в тінях стоять ваші пращури, і в них хіба шукайте Володька. І ще можете дати волю уяві — будучність розсікти простими лініями і на її шахівниці в шаленій грі пристрастей узріти молодого партнера. Це може бути Володько — тихий хлопчик, що виріс у затушкованій Лебедщині з вербами, з річкою, з чорногузами під соняшні співи птахів… і попругою батька.

Хто знає, чи жиє Юхим. Так. Він ще жиє, але він сам не пізнав би тепер Володька, який пройшов щойно вступ до першої капіталі.

Стало легше й простірніше. Таки вперлися й війну пхнули назад. Пішли собі обози, зникли розхижілі фуражири, гарматні стогони втихли також, лиш час від часу «тилякі-земці» розлогими гарбами турбували шляхи.

Матвій за зиму і весну стоску «бамажок» склав. Між рублівками з'явились і «четвертні», і «катеринки» навіть. Складав їх уважно, щоб не заломити кінців і не раз в переливах їх барв уявлявся новий шмат поля — бо ж хіба рости це гріх? Ой, ні! Мабуть, так писано там, звідки походять всі скрижалі заповітів.

І так господарство його лишилось обскубане, залишене. Одна корівка з ялівкою. Пара конят. А де ж решта? Відомо. Ненажера-війна лишила чіткий слід, але сила землі і мужика все направить. Всі рани, всі руїни залиже, знесе, зведе, поставить хоч що…

Жнива вичавлювали з Матвія останній піт. Після контузії ще гірше бастувала спина і найкращими ранками, коли сонце нестримно перло у височінь, кожний її суглобчик болів окремо вишуканим болем.

Але старий встав. А як же. Брав грабки і йшов класти пшеницю. Настя підтакувала, закачувала рукави… Її руки висохлі, мов копистки, барви тютюну. Але як жваво звиваються вони з тяжечими граблями — «оті западющі тарани, і для кого він таке витесав».

Василь також косою шмагав, покоси рівняв, мов дядько з бозна-яким досвідом. Катерина, хоч до пізнього вечора вистоювала з милим під вербою, але ранок є для всіх ранок і праця безжалісна, мов суд. Земля тоді тягне гаками, тяжечі вії спадають на очі, ноги іноді мліють і підгинаються… Ну, але молодість є безоглядний пан, і рабство його і в болях має насолоду.