Улас Самчук - Волинь

Так розважають селяни. Так говорять вони, зібравшись того дня на колодках. А школярі йдуть з прапорцями до церкви, кричать «ура», слухають «благодарствений молебен».

Матвій з приводу всього того заявив:

— Но… Я казав і кажу: не був він хазяїн… Росії не такого царя треба.

— Ну. а хто ж тепер буде? — питав Володько. Це уперше зацікавила його політика. Матвій не має з ким поділитися своїми, з цього приводу, міркуваннями. Ні Стратона, ні Івана Кушки. Один Володько.

— Хто ж, — каже він. — Государственна дума. Хто ж інший? Народ виборний. Від нас також там є. З Людвищ один чоловік там… Ех, і платять їм… Каплицю збудував…

— А що ж цар? — питає Володько.

— Побачимо. Може бути кепсько. Чув же, як торік москалі… Невдовольствіє пішло. Як не захочуть воювати — фронт унутр Росії рухне.

А село жило далі своїм життям. Стояв якийсь обоз. Заїжджали знов фуражири за вівсом, за сіном, за соломою. Гнали людей на стійку, але ще далі, десь аж до Почаєва, до Радивилова. Казали, що на місце царя стало «Временное Правительство». Згадувалося часто Корейського, Гучкова, Мілюкова, але що і хто вони, годі розібратись. Кажуть, вони ніби за народ. Кажуть, землю у поміщиків відняти мають і працюючому людові роздати.

О, це так! Землі треба. Це справедливо.

— За що я кров на всіх фронтах проливав? — дорікає інвалід Степанко, — Землі давай!

Влізли до вжитку слова: буржуй, революція, республіка, земельна реформа. Ще далі все частіше згадувалм Распутіна.

Одного разу потрапив Володькові в руки часопис «Шіповнік». Там намальовано в дуже смішному вигляді царя, який зовсім придушений тяжечою царською шапкою. Під малюнком напис: «Ех і тяжела ти, шапка Мономаха». Распутін, Мясоєдов, Сухомлінов, Штюрмер, цариця… Зрада, розпуста. Всі ці прізвища все більше і більше вилазять на поверхню народного моря. їх діла і подвиги дивують селян. «Святий Старець». Распутін переходить з уст в уста, виростає у народній уяві до величі чорного духа царської держави… Це він винен! Повісити катюгу!..

— То ж його вже бекецнули!.. Князь Пуришкевич з великим князем…

— Брехня. Не віримо, щоб такого чорта розстріляли… Напевно, десь зі шлюхами людське добро пропиває.

— Чуєте, Корейський, кажуть, також не зовсім з народом. Кажуть, князя Орлова держить, капіталіста Родзянку. А вже, як буржуазія залізе, не чекай наш брат добра.

— Ее, чутки. Саме главне мир зробити, а землю самі заберемо. Обернемося зі штиками проти поміщиків, і давай землю. Нам вона належить. По десять десятин на душу!

Ей, стягаються на обрію тяжкі хмари, гураган буде. Народне море почорніло і пінити почало. Хвилі на поверхні кошенятами збігаються, аж нутро бурхливо підносить свій тягар. Буревій буде!

Ось хтось приніс до села: «Кто такіє большевікі?», «Волинскій гвардєйскій полк», «Релігія опіум народа», «Керенскій і керенщіна».

Володько перший накидається на ті неохайні, в червоних палітурках книжечки. І довідується, що велетні волиняки збили царський трон. Довідується, як охороняли вони царя, як вникали до них агітатори «вічної правди», як бурилися гвардійці… Бачить Володько офіцерика в золотих окулярах з їдкою гадючою усмішкою.

— Смііірнааа! — кричить він, вганяючись в казарму. Гвардійці муром мовчать. Ні одна брова не моргнула.

— Бунт! Разстрєлять!

— Далой! — ревуть вояки. — На вулицю!

Рвонулось море і роздалися береги. Повінню рухнув солдат на вулицю. Червоні прапори: «Да здраствуєт рабоче-крестьянская власть!» — горять лютим огнем. Офіцер в золотих окулярах летить на панель, з чола його сочиться кров, а окуляри відкотилися під ноги маршуючої воячні. Гей! «Вєдь ми работнікі єдінай, вєлікай армії труда. Владеть земльой імєєм право, а паразіти нікагда»…

Далі і далі читає Володько. Що є Бог? Де той Бог? Нема Бога!

Ці слова стрясають Володьком. Йому здавалось, що кожні уста, що промовлять таке, мусять стати каменем, кожна рука, що одважиться таке написати, мусить відсохнути, відлетіти від тіла і розсипатися на порох. А от ні. Тут чорним на білому написано: релігія народня отруя. Її видумали вороги народу, щоб краще володіти ним, щоб тримати народ в страху і покорі. Пости вбивають народ. Чуда і мощі неймовірний обман. А сам Бог, сивий дід з білою бородою і добрими очима, виставлений як посміховисько, як шмат мальованого паперу, як поганський ідол…

— Боже! — виривається у Володька само з себе, так як тоді, коли його зненацька вдарила коняка копитом в око… Глянув на образи, глянув на матір, на батька, які працювали собі, хто з чим, і зовсім не знали, що там читає їх син. «Правда то? Ні?.. Боже! Хто мені скаже правду? А що, як це є дійсна, всемогуча, всесильна правда, яку цілими віками заковану тримали під царським троном. А що, як їх усіх темних, забутих працівників, дітей землі, дійсно дурили?..»