Улас Самчук - Волинь

А Володько все одно: товар гнати. Ранки, вечори, погода чи сльота — все одно. Поля скинули одяги, зашуржіли під плугом стерні, зійшов опар. Корови гуляють, бо розходу, як оком глянеш.

Знов закипіли бої з угорщанами. Лісами, запустами, ярами ходили армії, обтяжені тяжкою зброєю. Напади, проти-напади. Вогні тут і там жеруть шелестливе листя, а диму повно — колотиться дикими начосами долиною.

В ці часи Володько затвердів, обвітрився, помудрішав. Голова його не займалася «дурницями», як це було колись, коли хворів, коли було стільки вільного часу в лежні, в болях і стражданні. Тепер він пружний, мов тятива. Чоло і лиця бронзові, очі ще синіші, пружні, з гострими скалками погляду.

Коли вів у бій своє воїнство, у думці його було одно: перемога. Пер шалено з гори, а обличчя ріже прудкий вітер. За ним решта, назустріч угорщани. Збігалися і каміння з палицями йшли в роботу. Гулі, синяки, кривава слина… Еет, що то значить. Зате радісно йому прогнати «чортових постолячників» на їх гору і заволодіти їх просторами.

Незрівняно-величний інстинкт боротьби. Чари влади і сили найбільші за всіх. Лишень неміч і страждання рівнозначні їм за силою, тільки нерівнозначні в наслідках.

Сніг застав Володька в лісі. Перший незабутній, м'який, мов кіт, сніг непомітно крадеться до землі і вкриває її. Он вогонь ще димить. Кілька дубових комердяк змагаються з мокротою. Присок попеліє, і в ньому лишаються на зиму недопечені картоплі.

— Гей, гей! — кричать пастушки. — До-до-му.

Всі йдуть по снігу додому. Корови поскрипують ратицями. Їх мокрі хвости попадають між ноги і бомбаються по колінах. Хлопчики й дівчатка востаннє цього року йдуть своїми пастушими стежками, мимохіть озирають місцевість, де все замовкає, глухне, згортається. Дерева, ніби баби перед сповіддю, стоять понуро, каються і б'ються в груди. Он граб «Перегуда», що розкарачивсь на трьох ступнях. Он береза «Дудля» звісила коси і легко хитає сюди й туди. Сніг обтяжує, її, мов сон жебрака. Онде-о дуб той, що «стогне ночами», по котрому чорт верхову їзду вправляє. Грім утретє бив його, та не збив. Там і стоїть на втіху нечистому. І липа-дуплянка з дикими бджолами незугарнотовста, мов баба-сидуха, криво усміхається і плющить поволі очі. Спи, спи, стара!

Але другого ранку староста заповів до школи… Їй-богу? Правда це? Хіба ще існує десь на світі школа? Он Володько і читати, мабуть, забув. Він вже давно роздивився в лісі за добрими полозками з коріння і мав намір одразу вирвати їх з землі. Навіть сокиру в батька вкрав і деякі долота погострив.

Ну, школа. Кинув усе; як махнув, їй-богу, все пішло до біса. Торбу нап'яв, опалка кусень засунув до неї і гайда в саму третю групу, де і чорт йому не рівня. Тепер провались ви, усі Родіони. Вони й ще десь позаду плетуться. Хведот також урочисто у другу групу засів і дістав, уявіть собі, навіть «закон Божій — вєтхого і нового завєту». Наука неабияка. Ну, а Володько, цей просто вже бозна-які премудрощі витинає. «Задачник» — часть III. Там уже й дроби і ще більші математики. Для нього, зрештою — парубка, хоч сватай — все то рівно раз плюнути, а всі ті «стіхотворенія», як «Смерть Сусаніна» чи «Вєщій Олег», лепетів, мов скоростріл.

Ах, як це велично. І малюнок. Лицарі у гостроверхих шоломах та кольчугах. Олег спереду і темний ліс стіною, з котрого з палицею дід-характерник виходить. Довга біла борода, хитон підперезаний широким поясом, при котрому висить якийсь ріжок.

Наказом і благанням згучать слова. Брови спадають на очі, дружина завмирає.

Характерник непорушний, мов викут із каменя. Дума виразно сходить на його чолі й очі впираються в далечінь безмежну. І раптом відчиняються його уста і пливуть з них слова, що пророчать князеві велику славу. І щит на воротах Царгороду, і багатство, але все-таки смерть його чаїться в його коневі.

І Володько виразно бачить, як потьмарились князеві очі, як подивився він на свого улюбленця білого гнучкошийого стрибуна, заніс ногу і став на землі. «Візьміть його!»

Дружинники беруть коня і відводять. І дають йому іншого. З місця учвал рушає князь і дружина, дуднить сира земля під твердими ударами копит. Лише кудесник старий стоїть на своєму місці на взліссі і довгим світлим поглядом проводить комонну валку аж ген до обріїв.