Улас Самчук - Волинь

Володько зірвався і вибіг надвір. Над селом пролітав цепелін. Шляхом гналися вершники, а після промчало авто. І цепелін, і верхи дерев відбивали відблиски рефлекторів. Здавалось, там горить і валиться у безодню земля.

— Бр-р-р-р! Бр-р-р-р! Бр-р-р! — сіпали серіями гармати. Чути, як стрільна довбали поверхню планети.

«І там впакували всіх тих, що цілий місяць гнали», — думав Володько. Але видовисько, якого ще направду не бачив, і хто знає, чи не навмисне він родився в такий час, щоб бути свідком заповідженого Страшного Суду.

А це ж він і був. Он змії рвуться у чорну небесну глибінь, вигинають барвні хвости, плюють іскрами. Он тремтяча корона вогню, що вирвався з преісподньої і порскнув сяйвом до самого престолу Божого. Дудніли гирла сталевих потвор…

Матвій також прокинувся, вийшов і зупинився у дверях клуні. Володько помітив довгу білу постать і підійшов до неї.

— Бачите, тату, що там робиться? — приляканим голосом питає син.

— Бачу, бачу, сину! — на диво спокійно відповідає довга біла постать. — От так виглядає війна. Затям, а виростеш, розкажи іншим. Хай все-таки знають. Про це й варт знати.

І більше батько не сказав нічого. Стояв і мовчки наслухував, як дудніла земля. Син мовчав також. До них скоро прилучився ще й Василь.

— Здорово пражить, — сказав він. — Кажуть, австріяки у цементові ями позалазили… Але і там їх дістануть.

А Володько виразно уявляв собі тих австріяків, як вони сидять у цементових ямах, а на них з неба сиплються стрільна [13] Снаряди. . Раз коло разу б'є. Ті гнуться, припадають до землі, кривлять тремтячі губи, очі лізуть наверх. Ось уже пробили накриття такої ями. Гепає останнє стрільне, проривається в яму і — гууух! Під саме небо вулканом летить земля, а в ній руки, ноги, голови австріяків.

Стояли так мовчки довго. Нарешті рушив рукою батько:

— Ну, — сказав він. — Все одно нічого ми не зробимо звідсіль. Це не війна, а правдивий Страшний Суд. Ходімо.

Пішли всі три до клуні. Але хіба ж можна в таку ніч спати? Аж над ранком вдалося дещо прикорхнути, та не надовго. Уже перший день приніс перші наслідки бою. З села чути глухий гамір, який все збільшується.

По короткому часі за клунею справжній Вавилон мов. Через шпари стіни клуні Володько пізнає тих самих австріяків. Пригнали чомусь аж сюди за село і лишили, видно, відпочинути. Під клунею і по обох сторонах дороги повно чужих вояків, а між ними проїжджають козаки.

Володько зірвався швидко, натягає на себе штани і бомбою пре на шлях.

Оооо, скільки їх. Які дивні люди… Вони всі звідти. От, дійсно, дивно. Ще вчора, ще цієї ночі вони були там. Які чорні їх лиця і як багато на них навантажили всякої всячини.

— Хлопчику! Може б, ти мені приніс кусник хліба? — встає з мокруватої землі і звертається до Володька один австріяк. Володько оторопів. Очі не хочуть вірити і вуха, мабуть, помилилися. Він так гарно сказав по-нашому, що Володько дійсно мусів здивуватися. Володько знає ж добре, що в Австрії наші люди є, але що вони і воювали за неї, і вмирали, цьому ніяк не хочеться вірити. Як може наш чоловік битися за якусь мадярську Австрію?

Володько зірвався і побіг. По двох хвилинах був назад з порядним куснем хліба в руці. До нього піднялося зі землі безліч полонених.

— Глєба, глєба!..

— Хлапечку! Дай коусечек!

— Брот!.. Гиб мір…

Боже, скільки тих рук. Долоні все. На кожній з них гроші, годинники, ножики. Деякий ковдру простягає і тиче під самий ніс.

— Гетьте! — кричить Володько. — Ей, ви! Наш! Нате!.. «Наш» ледве продерся наперед і дістав хліб.

— Є то мадяри? — питає Володько.

— Всякі, хлопче. Всякі… Ось на тобі… — і тикає кілька нікелевих монет.

— У нас таких грошей не потребуються, — сказав хлопець. — Можете їх викинути. Прокляті мадяри! — вирвалось у нього мимохіть… — Це ж вони вішали наших людей! — добавив по коротенькій перерві.

Полонений наш пакує у рот хліб. Інші заздрісне дивляться на нього… В той час підходить до Володька якийсь цибатий вояк…

— Добже, хлапечку злати! Добже! Я йсем чех… Це останнє Володько розібрав зовсім виразно.

— Чех? — сказав він. — Не вмію по-чеськи, але он стоять мої тато. Вони вміють…

Але чех, видно, не зовсім розуміє Володька, щось говорить словами, з яких Володько чує дуже багато твердих і шиплячих звуків.

В той час Настя винесла в решеті кілька бохонців розкраяного хліба і роздає, кому попало. На неї сипнулися всі і сотні рук тяглися наперед. За хвильку розірвали все. Примчав козак.