Улас Самчук - Волинь

І правда. Матвій не брехав. Спокій, який спочивав на його обличчі, підтверджував силу його душі… Так. Такі люди, як Матвій, не кидають своїх слів на вітер. Кажуть те, що виходить з їх глибинного переконання, і замовчують те, що не повинно голосним бути, бодай би гострим цвяхом стирчало воно в думці.

Мати пізніше казала:

—І от, кажуть, що нема чуда. Хіба ж то не чудо?.. А підіть-но, людоньки, та подивіться… Яму таку вирило, що кінь сховається, а «його» тільки приголомшило і дещо на лобі дряпнуло. Кому не суджено — Не вмре. От дивіться… казали: ее, що йому… Він старий, його на «позицію» не заберуть… А тут нечиста сила «аропляна» принесла, і на тобі позицію…

Матвій кілька днів лежав. Володько не відходив від його леговиська. Видумував, що б батькові дати поїсти. Бігав до «лавки» і приніс булки. Матвій усміхнувся. Володько, безперечно, ніколи не забуде тієї усмішки. Вона розвіяла той чорний липкий острах, що твердо заліг у душі хлопця.

— Еее, цим мене не накормиш. Булка — пінка, а мені щось поживного треба, — сказав Матвій. Мати зарізала двоє курей.

— Не першина мені, — говорив батько. — Як зірвав грижу, живота різали, кишки на місце впихали. Три тижні одною юшечкою жив. Як подумаєш… Ціле життя — одна війна… Руку вибив… Ет… Видно, інакше годі.

Надворі сильно вигравало сонце. По кількох днях Матвій звівся і дибав під клуню. Сюди, з неуявних висот, зливою лилися і впиралися цілим тягарем пахучі промені. Рій ранніх мух, мов струни, бренькав по дилях. Поля висихали. Брость дерев оберталась на бруньки. У Крем'янці бовхали «зінітки» і рев літаків нагадував осінні гармидери молотилок. Але це ж весна. Так. Особлива, але все-таки вона — та сама, що викликала квіти з чорнозему і небо барвила наново.

Маршові роти йшли тепер ночами. Але йшли без кінця. А скільки, кажуть, залізною дорогою перли їх. О, весна зрушить «їх». Не будуть вони далі стояти на місці. Кажуть, генерал Брусілов за діло взявся. «Тамті», видно, пронюхали також. День по день літаки пускають, нишпорять, скидають бомби. Парки все стріливо підвозять.

«Біловусий фуражир» і безліч інших силою видирали в людей те останнє, що десь лишилось. Видирали солому, навіть гнилу. Сіна ніхто й не питав.

— Ех, кеб Бог дав, щоб ви вибили отого австріяку трохи туди далі, — говорить Матвій.

— Вибйом, атєц, вибйом… Ти толька саломи нє жалей. У Карпатах єщьо нє такіє дєла бивалі. Камандір наш, бивала, как наставіт батарею — лібо лєс рубі, лібо гори раскапивай. І рубілі, і раскапивалі. Да, да… Снасілі гори, а снєгу бивала аршін аль два. За ночь всьо снєсут. А сасни там — что чудо одно. І кто тєбя такую пасаділ здесь? — ругаються салдати… А здєсь… Пустякі…

Вже перетомились люди. Загнав проклятий фронт. Весна рвонулася й розлилася океаном по садах, полях та лісах. Птаство всіляке хоралами бризкає, та кому то потрібне? Хто тепер зверне на це увагу? Все в огні, все в русі, все у праці. Матвій видужав і знов по ріллі тупчеться. Володько в полі, Василь у полі, Катерина в окопах, мати на городі.

Спали знов у клуні. Солому вигребли до дна й одна потеруха лишилася. На ній покотом спали солдати, воюючи поки що з легіонами бліх.

Забирали також худобу. Цікава історія з Рогатою випала. Її мобілізували останньою, бо більше по закону не мали права мобілізувати. Лишилася одна тільки корова. Рогату потягнули силою. Ні одна тварина так вперто не змагалася, як вона. Не хотіла виходити з хліва. Москалі били її нагаями. Настя залилася слізьми. Матвій краще пішов собі геть, щоб не бачити.

Корову витягнули на шлях і погнали. Вона вперто оглядалася, жалібно мукала. Але яке здивування постало в усіх, коли вечором перед дверима хліва знайшли Рогату. Прибігла і так протяжно, ніби людина, заголосила своїм добрим коров'ячим голосом.

Настя одразу пізнала її голос і вибігла. Бідна тварина. Уся в багні. На спині раз коло разу брудні пруга від нагаїв.

— О, ти, моя мила корівко! — сказала Настя й обняла корову за шию. Тварина незграбно тернулась головою об її запаску.

Корову пустили до хліва, але другого ранку за нею все одно прийшли і забрали.

Настав травень. На полях вже хвилі гарцюють. Фронт ніби затих. Сонце горіло по-літньому й обіцяло перші майові сльоти.

Тієї ночі, як і завжди, Володько спав у клуні. У куті, коло задньої стіни приробив собі полик, і це дещо спасало його від бліх. Батько спав у другому кінці. Москалів якраз не було.

Серед ночі Володько прокидається. Через шпари дилів видно захід, що горів пожежею. Звідти рвались дрібно вибухи, ніби хтось бубонів у якийсь велетенський бубон. Земля виразно тремтіла. Скорострільна тріскотня злилася в один звук з лопотом рушниць.