Ирина Вильде - Метелики на шпильках. Б'є восьма. Повнолітні діти

цирувати— штопати

ціпендрак— курчатко

цюцюбабка— піжмурки

черчеташ (рум.) — розвідник; тут: член однойменної скаутської організації

шваґер— шурин

шквиря— снігова буря, хуртовина

шкіц— ескіз

шкоцький— шотландський

шлюс (нім.) — кінець; по всьому

шляк трафити(може) — прокльон-лайка німецького походження (через польське посередництво); пряме значення — "апоплексичний удар"

шляфрок— легкий домашній напівхалат

шмельц— непотріб, мотлох

шмінка— губна помада; грим

шміргефт (нім.) — чернетка; зошит для чорнових варіантів

шпанівка— від нім. spannen — натягати

штамбух (нім.) — книга для пам'ятних записів

штивний— твердий, негнучкий; перен. холодний, суворий, офіційний

штудерний— кмітливий, хитрий

шувар— аїр, лепеха, татарське зілля

шульамт (нім.) — відомство у справах школи

шулька— качан кукурудзи

щепа— прищеплене фруктове дерево (здебільшого молоде)

як стій— тієї ж миті, негайно

якби-м могла— якби я могла

янгол— ангел

ясмин— жасмин

Уклав Ярослав РАДЕВИЧ-ВИННИЦЬКИЙ

Це видання присвячується сторіччю Ірини Вільде, яке Україна відзначатиме 2007 року. Книжка націлена на своєрідну „реконструкцію" спадщини письменниці, яка зазнала фатально потужного ідеологічно-цензурного тиску в радянську добу. Більшість творів Ірини Вільде, написаних після 1945 року, несуть у собі вимушені прорадянські ідеологічні штампи, підкреслену соціяльну тематику, важкі для авторки ідейні та естетичні самообмеження. Водночас і читачі, і літературознавці усвідомлюють, що проза письменниці стала свіжим подихом особливого ліризму та психологізму в історії української літератури XX ст., що без Ірини Вільде неможливо відчути всю повноту художніх настроїв і нюансів, якими оновлювалася стилістика українського Слова у напрямку до поетикальної точности і вишуканости. Дилему, коли творчість літераторки випадає з уваги читача (а відтак і укладачів університетських та шкільних програм історії української літератури) через певну дозу радянщини в ній, і об'єктивною повагою до її таланту, можна розв'язати в один спосіб: перевиданням усіх творів Ірини Вільде дорадянського періоду. Так ми повернемо видатній майстрині слова те місце в національній культурі, яке вона посіла в міжвоєнну добу — в час інтенсивного зростання естетичної вартости нашої літератури.

Перший значний крок у цьому напрямку був зроблений Марією Вальо у виданні: Ірина Вільде. Незбагненне серце. Новели, публіцистика, літературні статті, листи. — Львів: Каменяр, 1990. — 255 с. Тут були вперше передруковані вибрані новели міжвоєнного періоду, зрозуміло (оскільки видання готувалося ще в умовах СРСР), що сюди ввійшли „найневинніші" статті і листи письменниці. Повністю етапна новелістична збірка „Химерне серце" (Львів, 1935) так і не побачила світу.

Серед літературознавчих досліджень останнього часу виділимо монографію Наталі Мафтин „Мала проза Ірини Вільде: неповторність індивідуального голосу" (Івано-Франківськ: Плай, 1998). Ґрунтовний літературний портрет письменниці ще чекає на свого реалізатора.

Поява повісти „Метелики на шпильках" у 1936 р. відразу після збірки „Химерне серце", яка була так схвально зустрінута критикою і читачами, ознаменувала нову тенденцію в галицькій українській літературі, тенденцію до стильової розкутости й психологізму. У тому ж році з'явилася друга книжка циклу — „Б'є восьма" (Львів, 1936), третя повість — „Повнолітні діти" — вийшла вже у 1939 р. У літературознавстві панує думка, що письменниця ще в передвоєнний період задумала переробити трилогію на єдиний роман „Повнолітні діти", який уперше вийшов уже в радянський час: Ірина Вільде. Повнолітні діти. — Львів: Книжково-журнальне в-во, 1952. Природно, твір був підцензурно „відкориґований" авторкою і дещо „довантажений" відповідною класово-соціяльною тематикою та ідеологією. Проте повість „Б'є восьма", очевидно, як найдинамічніша і найгостріша за проблематикою, аж двічі перевидавалася у „ранньорадянський" час у Галичині — у 1941 і 1945 роках, до того ж у підзаголовку зазначалося: „З циклу „Метелики на шпильках". В обидвох цих виданнях були зроблені дуже незначні і малоістотні, переважно лексичні і стильові корективи, що допускалося з огляду на „початковий етап" пристосування до радянської влади, яка спочатку, особливо в умовах масштабного опору в західноукраїнському суспільстві, завжди любила побавитися з письменником у „свободу творчости". Цей факт підказує нам зробити розрізнення між двома творчими задумами Ірини Вільде і відповідно інтерпретувати їх в історії української літератури.