Ирина Вильде - Метелики на шпильках. Б'є восьма. Повнолітні діти

Зрозуміло, що такі різні оцінки спричинилися до великої популярности письменниці. Її розповідь про звичайних людей, про їхні клопоти, проблеми, звичайне щоденне життя з його дрібницями і переживаннями виявилися значно ближчими і зрозумілішими читачам. І цей девіз — додавати людям охоти до життя та боротьби за нього — згодом пройшов через ціле життя письменниці, за всіх „-ізмів": не скиглити, а творити і перемагати в ім'я прийдешнього, гідно нести звання людини й українця, хоч би які були часи. Читач це відчув відразу, за що й завжди ставився з пошаною до письменниці. Передова громадськість одностайно підтримала талант молодої авторки. За словами самої письменниці, її тепло і щиро підтримали Ольга Кобилянська та Уляна Кравченко, майстер історичного роману Андрій Чайковський, Костянтина Малицька, Михайло Рудницький.

Ірина Вільде (перша зліва) в Коломиї у колі колеґ-журналісток

(1930-і рр.)

„Коломийський період" творчости Ірини Вільде (1932–1939 рр.) тісно пов'язаний з працею у часописі „Жіноча доля", позначений також її публіцистичними виступами, в яких письменниця порушувала питання і давала свої відповіді на проблеми, що стояли перед суспільством того часу, зокрема перед жіноцтвом. Ось як згодом вона про це писала: „Загальна економічна криза в усьому краї і денаціоналізаційна політика у Східній Галичині уряду пілсудчиків, які в силу спеціяльно створених законів відібрали в громадян української національности змогу вести рентабельні сільські господарства, займатись торгівлею і промислом, учитись у вищих школах і т. д., створювали пригожий ґрунт для своєрідних таки „своїх" спекулянтів, які під плащиком псевдонародних ідей експлуатували свого „меншого брата", зокрема безробітну інтеліґенцію. Ідучи буцімто назустріч плановій ліквідації безробіття серед українців, різні дрібні приватні промисловці не приймали на роботу заміжніх жінок…"

І ось молода авторка, ще незаміжня, але вже з п'ятирічним стажем нареченства (шлюб поки що не був можливий через матеріяльні умови) від свого імени і сотень таких, як вона, кидає привселюдно виклик суспільству: „Хочу дитину!"

Як далі писала авторка, тогочасний редактор „Жіночої долі", сімдесятилітня Олена Кисілевська, виявила тоді неабияку „прогресивність" і „сміливість", надрукувавши статтю „Хочу дитину" в журналі для дівчат „Світ молоді", який виходив при „Жіночій долі" і який редагувала молода Ірина Вільде. На жаль, внаслідок воєнних подій у родині не збереглося зібраних авторкою відгуків („за" і „проти") на цю статтю — ні письмових, ні тих, що були надруковані у тодішній пресі.

Думаємо, не менш цікавою була проблема, яку письменниця порушила у статті „Чи „ова" — це титул?" У той час, не без впливу побутової польської культури, з'явилася своєрідна галицька титуломанія, що часто доходила до абсурду, зокрема в різних культурно-просвітницьких товариствах, де поруч з дружинами лікарів, викладачів, священиків та інженерів, працювали також жінки малярів, кравців, шевців і т. п. Але якщо дружин „простих" чоловіків називали просто за прізвищем, то жінкам чоловіків „на посадах" дочіпляли титул на зразок „пані радникова" чи „пані докторова", і якщо національна ідея й об'єднувала цих жінок, то соціяльна ґрадація, викликана цією титуломанією, навпаки, радше роз'єднувала проґресивне жіноцтво. Ця стаття, зрозуміло, викликала відгуки читачів і особливо читачок.

Ще задовго до початку Другої світової війни, яка забрала в Ірини Вільде двох братів, чоловіка і небожа Юрія (сина чоловікового брата Ярослава), який загинув при обороні Ленінґрада, у письменниці зародився намір написати саґу про п'ятеро жінок, про кожну в іншій ґамі.

Ірина Вільде (1940-і рр.)

Портрет невідомого художника

Якось у розмові зі своєю приятелькою вона почула фразу, що, мовляв, для того, щоб пізнати справжній характер людини, треба подивитися, як ця людина поводитиметься в біді, бо у нормальних умовах люди здебільшого всі нормальні, а от у біді кожен виявляє себе по-різному. І в цю хвилину, як згадувала письменниця, зародився задум історії життя таких несхожих одна на одну характером п'ятьох сестер Річинських — доньок отця-каноніка, які потрапили в біду.