Чак Палагнюк - Щоденник

Кожна секунда відеозйомки демонструє обвуглені скелети, розкладені на автостоянці. Поки що їхня загальна кількість складає сто тридцять дві людини, а над ними всіма, у тому чи іншому місці відеокадру видніється назва корпорації. Якийсь логотип чи усміхнений талісман. Мультяшний тигр. Малозрозумілий, але оптимістичний девіз.

«Боннер та Міллз — Коли у вас опускаються руки».

«М’ютворкс — Де прогрес не затримується надовго».

Чого ти не розумієш, тому ти можеш надати будь-якого значення.

У кожному випуску новин — якесь острівне авто з шовковим рекламним щитом. На кожному шматку паперового сміття, на стаканчику чи серветці надрукована назва корпорації. Можна прочитати рекламний щит. Остров'яни з рекламними значками на лацканах чи у футболках з рекламою дають інтерв’ю на тлі задимлених трупів. Тепер фінансові служби та телевізійні кабельні мережі і фармацевтичні компанії платять шалені гроші, щоб зняти всю їхню рекламу. Стерти свої назви з острова.

Додайте ці гроші до страховки — і острів Чекайленд тепер багатший, аніж будь-коли.

Сидячи у «б’юїку», Теббі дивиться на свою матір. Дивиться на урну, що тримає у своїх руках. Великий підборідний м’яз розтягує її губи до вух. Щоки Теббі зминаються в подушечки і трохи піднімають нижні повіки. Обіймаючи обома руками прах Ґрейс та Гарроу, вона — сама собі Мона Ліза. Усміхнена й антична, Теббі каже:

— Якщо ти скажеш, то скажу і я.

Мистецький витвір Місті. Її дитина.

Місті питає:

— Що ти скажеш?

Продовжуючи всміхатися, Теббі відповідає:

— Я підпалила їхнє вбрання. Бабця та дід Вілмоти навчили мене, як це зробити, і я їх підпалила. — Вона каже: — Вони заліпили мені очі, щоб я не бачила і змогла вибратися.

В уривках уцілілого йідео все, що видно, — це дим, що клубочиться з дверей вестибюлю. З моменту розкриття завіси на фресці минуло лише кілька хвилин. Пожежні вриваються всередину і назад не повертаються. З кожною' секундою, позначеною в часовій табличці на відео, пожежа розростається, полум’я пожирає помаранчеві завіски на вікнах. Якийсь полісмен повзе через ґанок, щоб зазирнути у вікно. Пригнувшись, він вдивляється всередину. Потім випростовується на увесь зріст. В обличчя йому валить дим, а полум’я перетворює на смолоскип його одіж та волосся. Але він переступає через підвіконня. Не моргнувши оком. Не зіщулившись. Його обличчя та руки палають. Полісмен усміхається на те, що він узрів усередині, і йде туди, не обертаючись назад.

За офіційною версією, пожежу спричинив камін у їдальні. Готель завжди притримувався тієї традиції, що камін має горіти, хоч якою б теплою не була погода, — ось чому почалася пожежа. Люди загинули за крок від розчинених вікоц. Їхні тіла були знайдені на відстані простягнутої руки від виходу з приміщення. Вони так і померли: повзучи, плазуючи та масово напираючи до стіни в їдальні, де горіла фреска. До центру пожежі. До того, що побачив полісмен у розчинене вікно.

Ніхто навіть і не думав тікати.

Теббі каже:

— Коли мій татко сказав мені тікати разом із ним, то я розповіла бабці. — Вона каже: — Я врятувала нас. Я врятувала майбутнє усього острова.

Дивлячись у вікно, на океан і не дивлячись на матір, Теббі мовить:

— Тому, якщо ти комусь скажеш, — каже вона, — то я потраплю за ґрати. — І додає: — Я дуже пишаюся тим, що зробила, мамо.

Вона дивиться на океан, її очі ідуть за лінією узбережжя до села та до чорної шкаралупи згорілого готелю. Де люди згоріли заживо, прикуті до місця синдромом Стендаля. Фрескою Місті.

Місті трусить доньку за коліно і каже:

— Теббі, я тебе благаю.

Не дивлячись на неї, Теббі простягає руку, відчиняє дверцята авто і виходить.

— Мене звуть Табіта, мамо, — каже вона. — Віднині називай мене, будь ласка, моїм повним іменем.

Коли ти гинеш у вогні, твої м’язи скорочуються. Твої руки втягуються, пальці згинаються в кулаки, а кулаки підтягуються до підборіддя. Твої коліна згинаються. Усе це — через жар. Це називається «бійцівська стійка», бо ти скидаєшся на мертвого боксера.

Люди, що загинули в пожежі, люди, що тривалий час перебувають у вегетативному стані, усі вони набувають однакової пози. Такої, як у дитини, що готова з’явитися на світ.

Місті й Табіта йдуть повз бронзову статую Аполлона. Повз лужок. Повз занепалий мавзолей — запліснявілу банківську споруду, вбудовану в схил гори; її залізні ворота прочинені. Усередині — темрява. Вони йдуть аж на край мису, і Табіта — не її донька, а хтось, кого Місті навіть не знає — якась незнайомка, Табіта висипає кожну урну з високої скелі у воду. Довгу сіру хмару того, що було всередині, попіл та пил, віялом розносить вітер. І вона тоне в океані.