Чак Палагнюк: Щоденник

Відпочивальники повитріщалися на неї, поскорочувавши свої зморщувальні м’язи та позсувавши брови. Губи — витягнуті трійчастим м’язом у тонку пряму лінію, опущену на краях.

Дзвінок тривоги дзеленчить, і поки ти не зробила наступного вдиху, стає надворі чути океан, і кожна хвиля сичить та вибухає.

Місті кричить, щоб усі заткнулися і замовкли. І коли вона кричить, вона знає, про що говорить. Вона — найталановитіша художниця всіх часів. Утілення Томаса Гейнсборо, Клода Моне та Мері Кассат. Вона кричить про те, що її душа була і Мікеланджело, і да Вінчі, і Рембрандтом.

Потім якась жінка вигукує:

— Це вона, художниця. Це — Місті Вілмот.

А якийсь чоловік теж вигукує:

— Місті, люба, кінчай цю комедію.

Та сама жінка кричить:

— Опускайте завісу, і по всьому.

Ті чоловік та жінка, що кричали, — це Гарроу та Ґрейс. Між ними стоїть Теббі, яку вони тримають кожен за руку. Очі Теббі заліплені клейкою плівкою.

— Оті люди, — кричить Місті, показуючи на Ґрейс та Гарроу. Волосся спадає їй на лоба, і Місті кричить: — Оті лихі люди використали свого сина, щоб я завагітніла!

Місті кричить:

— Вони захопили і утримують мою доньку!

Вона кричить:

— Якщо вам захочеться поглянути, що там, за завісою, то тоді вже буде надто пізно!

І тут детектив Стілтон добирається до стільця. Один крок — і він нагорі. Ще один крок — і він біля Місті на столику номер «шість». За ними висить важка велика завіса. Правда про все — на відстані лише кількох дюймів.

— Згода, — кричить іще якась жінка. То стара остров’янка Таппер, її черепашача шия обвисла складками на мереживний комірець її плаття. Вона гукає: — Покажи нам, Місті!

— Покажи нам! — гукає чоловік, старий остров’янин Вудс, спершись на свою палицю.

Стілтон потягнувся рукою собі за спину. І каже:

— Вам ледь не вдалося переконати мене в тому, що ви — при здоровому глузді. — І він висмикує з-за спини руку, а в руці — наручники. Він клацає ними, надіваючи їх на Місті, і тягне її геть, повз Теббі із заліпленими очима, повз натовп відпочивальників, що скрушно хитають головами. Повз аристократів з острова Чекайленд. Назад — через лісову просіку зеленого вельветового вестибюлю.

— Моя дитина, — каже Місті. — Вона й досі тут. Нам треба забрати її.

Але детектив Стілтон передає її своєму помічникові в коричневій уніформі та й каже:

— Ваша донька, про яку ви казали, що вона загинула?

Вони імітували її смерть. У всіх на очах, вони лише скульптурні зображення самих себе. Власні автопортрети.

А надворі, біля готелю, біля підніжжя парадних сходів, помічник відчиняє задні дверцята патрульного автомобіля. Детектив Стілтон каже:

— Місті Вілмот, вас заарештовано за спробу вбивства вашого чоловіка, Пітера Вілмота, і за вбивство Ангела Делапорте.

Вона вся була в крові того ранку, коли Ангела зарізали в її ліжку. Ангел ледь не украв у неї чоловіка. І саме Місті знайшла тіло Пітера в авто.

Сильні руки заштовхують її на заднє сидіння патрульного автомобіля.

А з готелю доноситься голос репортера:

— Пані та панове, зараз настане мить, коли опуститься завіса.

— Забери її до відділка. Зніми відбитки пальців. Зареєструй її, — каже детектив. І ляскає помічника по спині. — А я піду всередину — подивлюся, що то за сенсація така.

Платон стверджує, що ми живемо на ланцюгу в темній печері. Ми прикуті ланцюгом так, що бачимо лише дальню стіну цієї печери. Усе, що ми бачимо, — це тіні, що на цій стіні рухаються. То можуть бути тіні чогось, що рухається ззовні печери. То можуть бути тіні людей, прикутих поруч із нами.

Мабуть, усе, що здатен бачити кожен з нас, — це наші власні тіні.

Карл Юнґ назвав це своїм тіньовим процесом. Він стверджував, що ми ніколи не бачимо інших. Натомість ми бачимо лише наші власні аспекти, що на них накладаються. Тіні. Проекції. Наші асоціації.

Так само художники давнини сиділи в темній кімнаті і старанно виписували образи того, що знаходилося за маленьким вікном, у яскравому сонячному світлі.

Камера-обскура.

Не чітке зображення, а все перевернуте догори ногами. Спотворене дзеркалом чи лінзою, через які воно проходило. Наше обмежене особисте сприйняття. Наш малесенький масив досвіду та знань. Наша недолуга освіта.

Як спостерігач контролює круговид. Як помирає художник. Ми бачимо те, що бажаємо бачити. Ми бачимо так, як ми бажаємо бачити. Ми бачимо лише самих себе. Усе, що може художник, це дати нам щось таке, на що можна подивитися.