Чак Палагнюк: Щоденник

Між іншим, твою дружину заарештували. Але вона спромоглася це зробити. Вони спромоглися це зробити. Мавра. Констанція. І Місті. Вони врятували її дитину, твою доньку. Вона врятувала себе. Вони врятували всіх.

Помічник у своїй коричневій уніформі відвіз Місті через пором на материк. По дорозі він зачитував їй її права. Потім передав іншому помічникові, який зняв із неї відбитки пальців та обручку. Місті і досі у своєму весільному платті; і помічник забрав у неї сумку та туфлі на шпильках.

Уся її дешева біжутерія, коштовності Маври, їхні коштовності — усі вони знову в будинку Вілмотів, у взуттєвій коробці Теббі.

Цей другий помічник дав їй ковдру. Цей помічник — жінка її ж віку, її обличчя — щоденник зморшок, що починаються навколо очей і тягнуться павутинками між носом та ротом. Поглянувши на бланки, що їх заповнювала Місті, ця жінка спитала:

— Так ви — ота художниця?

І Місті відповіла:

— Так, але тільки решту цього життя — і не більше.

Помічниця повела її старим бетонним коридором до металевих дверей. Відмикаючи двері, сказала:

— Світло вимкнене, бо вже був відбій. — Розчинивши металеві двері, вона відійшла убік — і саме там Місті його й побачила.

Шкода, що в художньому коледжі не вчать того, що ти завжди в пастці.

Тому, що твоя голова — це печера, а твої очі — вихід із неї. Що ти живеш усередині своєї голови і бачиш лише те, що хочеш бачити. Що ти лише спостерігаєш за тінями і придумуєш їм таке значення, яке тобі бажається.

Між іншим, він був прямо там. У високому квадраті світла, що падало крізь двері, написаний на дальній стіні маленької камери.

Там був напис: «Якщо ти тут, то ти знову зазнала невдачі». І підпис: «Констанція».

Округлий розмашистйй почерк, люблячий та турботливий, як і всі інші зразки її почерку. Тут Місті ніколи не доводилося бувати, але тут вона невпинно опиняється — знову і знову. І саме в ту мить вона чує звук сирени, протяжний і далекий. Помічниця каже:

— Я повернуся, щоб трохи приглянути за вами. — З цими словами вона виходить і замикає двері.

В одній стіні є вікно, надто високо для Місті, але воно, напевне, виходить на океан та острів Чекайленд.

У мерехтливому помаранчевому відблиску з вікна, танцівному світлі та тінях на бетонній стіні навпроти вікна, у цьому світлі Місті дізнається все, що знала Мавра. Усе, що знала Констанція. Місті знає, як усіх їх обдурили. Платон каже, що ми вже все знаємо і нам треба лише пригадати. Це те, що Карл Юнґ називає колективним підсвідомим. Місті пам’ятає.

Як камера-обскура фокусує зображення на полотні, як працює ящичний фотоапарат, так і маленьке вікно камери проектує оранжево-жовте безладдя, фігури з полум’я та тіні на дальню стіну. Усе, що чути, — це сирени, усе, що видно, — це полум’я.

То палає готель «Чекайленд». А в ньому — Ґрейс, Гарроу та Теббі.

Ти це відчуваєш?

Ми там були. Ми там є. Ми там будемо завжди.

І ми знову зазнали невдачі.

Місті паркує авто на мисі Чекайленд-Пойнт. Біля неї сидить Теббі, огортаючи руками урну. Там — її бабуся та дід. Твої батьки. Ґрейс та Гарроу.

Сидячи поруч із донькою на передньому сидінні старого «б’юїка», Місті кладе руку Теббі на коліно і каже:

— Манюня!

І Теббі повертає голову й дивиться на свою матір.

Місті каже:

— Я вирішила офіційно поміняти наші імена та прізвища. — Місті каже: — Теббі, мені справді треба розповісти людям, що там сталося. Місті стискає худеньке колінце Теббі, біла панчоха ковзає по колінній чашечці, і Місті каже: — Ми можемо поїхати жити до твоєї бабусі в Текумзе-Лейк.

І справді, тепер вони можуть поїхати куди завгодно. Вони знову багаті. Ґрейс та Гарроу і всі старі острів’яни, вони — залишили їм мільйони, на які застрахували свої життя. Багато мільйонів, вільних від оподаткування та надійно збережених у банку. З процентами достатніми, щоб безбідно жити наступні вісімдесят років.

Пошуковий собака детектива Стілтона через два дні після пожежі врився в гору обгорілої деревини. Перші три поверхи готелю спустошені, залишилися тільки голі кам'яні стіни. Від високої температури бетон обернувся на блакитно-зелене скло. Що там рознюхав собака — гвоздичний одеколон чи каву, але рятувальники знайшли Стілтона, мертвого, у підвалі під вестибюлем. А собака увесь тремтів та обісцявся. Звали його Рудько.

Фото пожежі облетіли весь світ. Тіла жертв, розкладені на вулиці перед готелем. Обвуглені трупи, чорні та зашкарублі, потріскані, а в тріщинах проглядало спечене м’ясо — вологе та червоне. І в кожному знімку, з кожного ракурсу, виднівся той чи інший логотип корпорації.