Чак Палагнюк - Щоденник

Дешева біжутерія, що її взяла із собою Теббі, — вона належить оцим іменам.

Усе, що взяла із собою Ґрейс, — це свій щоденник. Свій щоденник у червоній шкіряній палітурці та трохи літнього вбрання, здебільшого — пастельні в’язані вручну светри та спідниці з металевими блискітками. Обкладинка щоденника — потріскана червона шкіра з маленьким мідним замочком, щоб ніхто не розкривав. А на обкладинці — тиснений золотистий напис: «Щоденник».

Ґрейс Вілмот, вона все чіпляється й чіпляється до твоєї дружини, щоб вона теж вела щоденник.

Ґрейс каже:

— Берися за малювання.

Ґрейс каже:

— Іди. Іди й ще раз відвідай свого чоловіка у шпиталі.

Ґрейс каже:

— Посміхайся туристам.

Пітере, твоя бідолашна сердита мегера-дружина дивиться на твою матір та твою доньку і каже:

— О четвертій годині. О четвертій годині приїде пан Делапорте і забере ключі.

Це вже не їхній будинок. Твоя дружина каже:

— Коли велика стрілка буде на дванадцяти, а маленька — на чотирьох, а ми до того часу не встигнемо зібратися, то ви ніколи більше не побачите свого будинку.

У склянці з вином Місті-Мері лишилося принаймні два ковтки. Склянка стоїть на столі в їдальні — як відповідь на запитання. Вона схожа на щастя, на спокій, на затишок. Схожа на колишній острів Чекайленд.

Стоячи собі біля вхідних дверей, Ґрейс усміхається й каже:

— Ніколи не буде так, щоб Вілмоти полишили цей будинок назавжди. — І додає: — І ніколи не буде так, що хтось сторонній залишиться в ньому надовго.

Теббі дивиться на Ґрейс і каже:

— Бабцю, quand estce qu’on reyient? [3] Коли ми повернемося? (Франц.)

А бабця відповідає:

— En trois mois [4] Через три місяці (франц.). , — і ласкаво поплескує Теббі по голові. Потім твоя стара й нетямуща мати знову починає згодовувати пилососу ворсинки та ниточки.

Теббі почала була відчиняти парадні двері, щоб віднести свою валізу до авто. До тієї іржавої купи брухту, що смердить сцяками її татка.

Твоїми сцяками.

А твоя дружина питає її:

— А що тобі зараз сказала бабуся?

І Теббі зупиняється й озирається. Підкотивши очі, каже:

— На Бога, мамо, заспокойся. Вони лишень сказала, що сьогодні вранці ти маєш гарний вигляд.

Теббі бреше. Твоя дружина не така вже й дурепа. І вона прекрасно знає, який вигляд має сьогодні.

Те, що тобі не зрозуміло, може значити для тебе будь-що.

А потім, коли поруч нікого немає, місіс Місті-Мері Вілмот, твоя дружина, стає навшпиньки і нишком цілує зворотний бік дверей. Погладжує розчепіреними пальцями роки та імена предків. Зі скринькою засохлих фарб під ногами, вона цілує брудну поверхню дверної спини під твоїм ім’ям у тому місці, де, наскільки їй пам’яталося, мають бути твої губи.

Між іншим, Пітере, мене дуже дістає, коли ти всім кажеш, що твоя дружина — покоївка в готелі. Може, вона й була покоївкою, але два роки тому.

А тепер вона, до речі, заступниця старшого рознощика їжі в готельній їдальні. Вона «Краща робітниця місяця» в готелі «Чекайленд». Вона — твоя дружина, Місті-Мері Вілмот, мати твоєї доньки Теббі. Вона ледь не отримала — майже отримала — диплом бакалавра з образотворчого мистецтва. Вона ходить на вибори і сплачує податки. Вона цариця задовбаних рабів, а ти коматозний овоч із мертвим мозком і трубкою в сраці, підключений до тисяч різноманітних пристроїв, які тримають тебе на цьому світі.

Любий Пітере, ти не в тому становищі, щоб називати когось «товстою огидною нечепурою».

У пацієнтів з такою формою коми, як у тебе, всі м'язи скорочуються. Сухожилля збігаються все тугіше й тугіше. Твої коліна підтягуються до грудей. Твої руки скоцюрблюються на череві. М’язи на литках натягуються, і пальці ніг випрямляються донизу так, що хочеться пронизливо верещати: на них дивитися — і то боляче. Пальці на твоїх руках стискаються і врізаються в долоні. Кожний м’яз і кожне сухожилля стають дедалі коротшими. М’язи на твоїй спині, ті, що зазвичай піднімають тулуб, вони збігаються і відтягують твою голову так, що вона ледь не торкається сраки.

Ти відчуваєш це? Ти увесь скрючений та скоцюрблений, і Місті кожного дня їздить до шпиталю, щоб зріти всю цю гидоту. І це — не враховуючи подорожі на поромі. Ось з якою гидотою одружена Місті.

Найгірше за день — це писати оці рядки. Це твоїй мамочці Ґрейс зайшла до голови блискуча ідея вести коматозний щоденник. Сказала, що саме це і робили моряки та їхні дружини — вели записи усіх тих днів, коли вони були в розлуці. Тож це стара й красива морська традиція. Освячена часом традиція острова Чекайленд. Після місяців розлуки, знову ненадовго об’єднавшись, моряки та їхні дружини обмінюються щоденниками, щоб надолужити згаяне. Як зростали діти. Якою була погода. Літопис усього, що було. Отут — усе те лайно, яким ти і Місті нудитимуть одне одного за вечерею. Твоя мати сказала, що тобі це піде на користь під час одужання. Одного дня, дай Боже, ти розплющиш очі, пригорнеш до себе Місті і поцілуєш її, свою люблячу дружину, а в щоденнику будуть усі твої втрачені роки, ретельно занотовані в деталях ласкавою рукою, усі подробиці того, як зростала твоя дитина і як скучила за тобою дружина, — матимеш змогу сидіти під деревом із пляшкою лимонаду і насолоджуватися читанням, надолужуючи згаяне.