Чак Палагнюк - Щоденник

І того вечора всі подруги Місті порозбігалися, кинувши її напризволяще в мистецькій галереї.

І залишилася вона стояти сам на сам із Пітером — із засаленим волоссям, у светрі й зі старою дешевою біжутерією. Він стояв, узявши руки в боки і погойдуючись туди-сюди на п’ятах, а потім сказав, поглянувши на малюнок:

— То що?

Не дивлячись на неї, він спитав:

— Теж перепудишся і втечеш разом зі своїми подружками?

Ці слова він промовив, гордо випнувши груди. Його верхні повіки були напівопущені, а щелепа ходила туди-сюди. Аж зуби скрипіли. Потім він повернувся і гепнувся об стіну з такою силою, що картина поруч із ним аж перекосилася. Пітер прихилився до стіни, розправив плечі і засунув руки в кишені своїх джинсів. Заплющивши очі, він глибоко зітхнув. Потім, повільно випустивши повітря, розплющив очі, уп’явся на Місті й спитав:

— Ну як? Що скажеш?

— Про картину? — перепитала Місті. — Кутастий кам’яний будинок. — Вона простягнула руку і поправила її.

А Пітер дивився вбік, не повертаючи голови. Він скосив очі, щоб поглянути на картину, що висіла в нього над плечем, і сказав:

— Я виріс поруч із тим будинком. Отой тип із книгою, його звуть Брет Петерсен. — А потім голосно, дуже голосно, Пітер спитав: — Я хотів би знати, чи вийдеш ти за мене заміж.

Отак він зробив їй пропозицію.

Отак ти запропонував мені вийти за тебе заміж. Уперше.

Усі казали, що він остров'янин. З острова Чекайленд, де хоч музей воскових фігур влаштовуй: там мешкають багато древніх сімейств, що зародилися ще в часи Мейфлауерської угоди. Отих родин із розгалуженими генеалогічними деревами, де всі доводяться одне одному далекими родичами. Де нікому вже двісті років не треба було купувати срібного посуду. Кожного дня вони їли різні м’ясні страви і носили ті самі старі коштовності. Щось на кшталт їхньої регіональної претензії на модність. Їхні будинки з гальки та каміння, трохи пошарпані солоними вітрами, вивищувалися на Ільмовій, Грабовій та Тополиній вулицях.

Навіть їхні мисливські собаки — і ті були далекими родичами один одному.

Люди казали, що на Чекайленді все було точнісінько як у музеї. Прикольний старий пором, що вміщав шість авто. Три квартали старих будівель із червоної цегли на Торговій вулиці, бакалійна крамниця, годинникова вежа старої бібліотеки, магазини. Білі дошки обшивки та кругова веранда старого готелю «Чекайленд», що вже не працював. Острівна церква, вся з граніту і з мозаїчного скла.

Тоді, в картинній галереї мистецької школи, на Пітерові була брошка у вигляді кружальця з брудних фальшивих діамантів блакитного кольору. Деяких блакитних камінців бракувало, і здавалося, що порожні кріплення мають маленькі гострі зуби. Основою брошки було срібло, але погнуте і вже потемніле. Кінчик довгої шпильки стирчав з-за протилежного краю і був укритий прищиками іржі.

У руці Пітер тримав великий пластиковий кухоль з пивом, і на кухлі було трафаретним способом написано назву якоїсь спортивної команди. Відсьорбнувши пива, він сказав:

— Якщо ти ніколи не задумаєшся над тим, виходити за мене заміж чи ні, то, мабуть, тебе й на вечерю запрошувати не варто, еге ж? — Поглянувши спочатку на стелю, а потім на неї, він додав: — Я вважаю, що такий підхід економить кожному офігенну купу часу.

— До речі, — зауважила Місті, — цей будинок не існує в природі. Я його придумала.

Саме так Місті й сказала тобі.

А ти відповів:

— Ти пам’ятаєш цей будинок, бо він і досі у твоєму серці.

А Місті відказує:

— Звідки ти в біса знаєш, що там за лажа в моєму серці?

Великі кам’яні будинки. Мох на деревах. Океанські хвилі, що шиплять і гримлять, розбиваючись об коричневі валуни під кручами. Ось що було в її серці — серці білошкірої голодранки.

Може, тому, що Місті і досі стояла, не рипаючись, може, тому, що тобі здалося, що вона самотня товстуха і тому не втекла разом зі своїми подругами, але ти зиркнув униз на брошку в себе на грудях і усміхнувся. Ти поглянув на неї й спитав:

— Тобі подобається?

І Місті спитала:

— Вона стара?

А ти відповів:

— Стара.

— А що то за камінці? — спитала вона.

— Блакитні, — відповів ти.

До речі, зовсім непросто було покохати Пітера Вілмота. Покохати тебе.

Місті спитала:

— А звідки вони в тебе?

А Пітер злегка похитав головою і осміхнувся, дивлячись у підлогу. Потім прикусив нижню губу. Озирнувся, звузивши очі, на нечисленних відвідувачів, що іще лишалися в галереї, і, поглянувши на Місті, сказав: