Чак Палагнюк - Щоденник

Сьогодні — день переїзду. Ще один найдовший день року.

У великому будинку на Східній Березовій вулиці кожен має пакувати свої речі — але ж ні. Твоя донька сходить з горішнього поверху з таким виглядом, наче того, що вона вдягла і з собою взяла, вистачить їй носити довіку. А твоя придуркувата матінка і досі прибирає. Вона десь у будинку, тягає туди-сюди старий пилосос і повзає навкарачки, вишукуючи в килимках усілякі ворсинки і згодовуючи їх пилососу через шланг. Наче когось колише вигляд тих килимків. Наче родина Вілмотів колись збирається сюди повернутися. А твоя бідолашна дружина, ота маленька дурненька дівчинка, що приїхала сюди мільйон років тому із задрипаної автостоянки в Джорджії, так вона й не знає, звідки починати.

Ні, не можна сказати, що родина Вілмотів не здогадувалася, що гаплик підкрадається. Так не буває, що ти прокидаєшся одного дня і виявляєш, що довірчий фонд порожній. Зникли всі родинні гроші.

Ще тільки дванадцята година дня, і твоя дружина намагається відтягнути другу випивку. Бо друга завжди йде гірше, ніж перша. А перша — вона просто прекрасна. Як ковток свіжого повітря. Такий собі прийомчик, за допомогою якого ти сама собі складаєш компанію. Іще чотири години — і орендар прийде по ключі. Це — пан Делапорте. А до того часу вони мусять вибратися геть.

Це навіть не справжня випивка. Так собі — склянка вина, з якої вона кілька разів відсьорбнула. Та головне — знати, що склянка поруч. Знати, що вона принаймні наполовину заповнена. І це заспокоює.

Після другої випивки вона прийме дві пігулки аспірину. Ще кілька ковтків, іще кілька пігулок, і це допоможе прожити їй сьогоднішній день.

У великому будинку Вілмотів на Східній Березовій вулиці, відразу за парадними дверима, можна побачити щось схоже на графіті. Твоя дружина, тягаючи за собою пошиванку зі здобиччю, помічає цей напис — якісь слова, вишкрябані на зворотному боці вхідних дверей. Там, на білій фарбі, — олівцеві позначки, імена та дати.

Починаючи з висоти коліна, видніються невеличкі прямі чорні лінії, а біля кожної з них — ім’я і число.

«Теббі, п’ять років».

Теббі з «гусячими лапками» довкола очей від плачу.

Або таке: «Пітер, сім років».

Це тобі сім років. Малий Пітер Вілмот.

А ще є отакі карлючки: «Ґрейс, шість років», «вісім років», «дванадцять років». І так — до «Ґрейс, сімнадцять років». Ґрейс зі своїми товстими щоками, підборідним жиром та глибокими платизмальними смугами на шиї.

Тобі це не здається знайомим?

Тобі це ні про що не нагадує?

Оці олівцеві лінії як вершечок припливу. Роки — 1795…1850…1979…2003. (Олівці в давнину являли собою тоненькі палички з воску, змішаного з сажею і обкрученого вірьовочкою, щоб рук не вимазувати.) А біля олівцевих позначок лише зарубки та ініціали, вирізані в товстому дереві та білій фарбі дверей.

Деякі з імен на зворотному боці дверей тобі незнайомі. Герберт, Кароліна та Една, та ще багато інших незнайомців, що жили тут, зростали та пішли в небуття. Немовлята, потім діти, підлітки, дорослі, а потім — мерці. Твої кревні родичі, твоя родина, але все одно — незнайомці. Твоя спадщина. Померлі, але не щезлі. Забуті, але й досі залишені тут, щоб їх одного дня віднайти.

Твоя бідна дружина, вона стоїть біля зворотного боку вхідних дверей, востаннє дивлячись на ці імена та дати. Її імені серед них немає. Бідолашна білошкіра голодранка Місті-Мері з червоними прищиками на руках та рожевою шкірою на голові, видною крізь волосся. А вона колись гадала, що вся ця історія і родинні традиції вбережуть її та підтримають. Назавжди ізолюють від негараздів життя.

Це нетипово. Вона не п’яничка. Не забувайте, що на неї тисне важучий стрес. Їй уже сорок один рік, нехай йому грець, а тут іще оце нещастя з чоловіком. Без інститутського диплома. Без справжнього робочого досвіду — якщо не рахувати миття туалетів, нанизування ягід журавлини для новорічної ялинки в домі Вілмотів… У неї тільки й лишилося, що донька та свекруха, про яких треба піклуватися. Уже дванадцята, а їй ще треба зібрати й запакувати все цінне, що є в будинку. Починаючи зі срібного посуду, картин та фарфору. Усього, що вона не зможе довірити орендарю.

Твоя донька, Табіта, спускається сходами вниз. Їй дванадцять років, і все, що вона взяла із собою, — це маленька валізка і взуттєва коробка, перев’язана гумовими стрічками. Без зимового одягу та черевиків. Просто запакувала кілька літніх сукенок, джинсів та купальників. Ще взяла кілька сандалів, а сама взула теніски.