Чак Палагнюк - Щоденник

Зникла білизняна шафа в Сів’ю, зниклий клозет у Лонґ-Біч, зникла кімната в Ойстервілі — куди б люди не ткнули свого носа, скрізь щось пропадає. І завжди той самий вибух роздратування Пітера.

Той самий твій вибух роздратування: «…ти помреш, і своєю смертю полегшиш життя тим, хто…»

В усіх цих материкових будинках, в усіх цих інвестиційних об’єктах працював Пітер, і в кожному з них була написана і прихована одна й та сама гидота: «…помреш, волаючи від страхітливого…»

Ангел Делапорте, стоячи позаду неї, каже:

— Передайте панові Вілмоту, що слово «страхітливий» він написав з орфографічними помилками.

От уже ж ці відпочивальники! Бідолашна Місті пояснює їм, що десь приблизно вже рік, як пан Вілмот сам не свій. У нього була пухлина мозку, про яку він навіть не знав, і ми теж не знали, скільки часу вона в нього була. Не відриваючи обличчя від отвору в шпалерах, вона розповідає цьому Ангелу Делапорте, як пан Вілмот зробив колись одну роботу в готелі «Чекайленд», і тепер після номера «312» відразу ж іде номер «314», а там, де колись був номер «313», тепер тягнеться бездоганно рівна стіна коридору: декоративні накладки, плінтуси, через кожні шість футів нові розетки — зроблено як слід, за вищим розрядом. Усе згідно з будівельними нормами, та от тільки якимось чином усередині готелю зникла кімната.

А цей чоловік з Оушн-Парку каже, бовтнувши вино в склянці:

— Сподіваюся, що на той час у номері «313» ніхто не мешкав.

У її авто, що стоїть біля будинку, є ломик. Можна хвилин за п’ять знову проробити вхід до зниклої кімнати. Це ж просто гіпсокартон, переконує вона його. Просто пан Вілмот збожеволів — і все.

Коли вона встромляє в отвір носа і принюхується, то від шпалер іде такий запах, наче сюди заявився мільйон цигарок, щоб повільно померти в полум’ї. А за отвором чути запах кориці, пилюки та фарби. Чути, як десь у темряві гуде холодильник та цокає годинник.

А довкола, на всіх стінах, — один і той самий пишномовний текст. В усіх цих дачних будинках. Написаний великою спіраллю, що починається на стелі і скручується до підлоги, обертаючись та обертаючись так, що тобі треба стояти посеред кімнати і читати його, аж поки у тебе в голові не запаморочиться. Поки тебе не знудить. Ліхтарик, прикріплений до кільця з ключами, вихоплює із темряви: «…тебе уб’ють попри всі твої гроші та соціальний статус…»

— Погляньте, — каже вона. — Он ваша духовка. Там, де ви й гадали. — 3 цими словами вона відступає і дає йому маленький ліхтарик.

Кожен будівельний підрядчик, каже йому Місті, кожен із них підписує свою роботу. Мітить свою територію. Столяри-обробники розписуються на чорній підлозі перед тим, як покласти на неї дубовий паркет або лінолеум. Вони розпишуться на стіні перед тим, як наклеїти на неї шпалери або кахлі. На стінах кожного будинку є такий літопис малюнків, молитов та імен. Дат. Щось на кшталт меморіальної капсули. А може, й гірше: всередині можна знайти свинцеві труби, азбест, отруйну плісняву, несправну проводку. Мозкові пухлини. Бомби з годинниковим механізмом.

Як свідчення того, що твоє капіталовкладення не зовсім твоє.

Те, що ти насправді не хочеш знати, але не насмілюєшся забути.

Притиснувши обличчя до отвору, Ангел Делапорте читає: «…Я люблю свою дружину і свою дитину…» І далі: «…Я не буду байдуже спостерігати, як ви, мерзенні паразити, штовхатимете мою родину дедалі глибше на дно…»

Щільніше прихилившись до стіни і сильніше притиснувши обличчя до отвору, чоловік каже:

— Цей почерк химерний. Зверніть увагу, як він пише літеру «т» в «не слід було носа потикати», або «товста огидна нечепура». Верхня риска така довга, що нависає над рештою слова. Це значить, що насправді він люблячий та турботливий чоловік. — І додає: — Бачите букву «у» в слові «уб’ють»? Ота видовжена ніжка букви свідчить про те, що він чимось дуже стурбований.

Усвердливши своє обличчя в отвір, Ангел Делапорте читає: «…острів Чекайленд уб’є всіх до єдиного Божих дітей, якщо це значитиме, що спасуться наші діти…»

Каже, що надто видовжена й надто гостра велика літера «А» вказує на те, що Пітер має гострий та проникливий розум, але страшенно боїться своєї матері.

Ключі дзеленькають, коли Ангел Делапорте водить туди-сюди ліхтариком і читає далі: «…Я танцював, а в моїй смердючій дупі стирчала твоя зубна щітка…»

Різко відірвавши обличчя від шпалери, він каже:

— Еге ж, то й справді моя духовка.

Бовтнувши вино в склянці, він допиває його, гучно прополоскавши рота. Проковтнувши його, каже: