Володимир Дрозд - Злодій

Рута впеленалася хусткою і зникла за дверима. Але клямки на дверях не повернула, і вони повільно, тужно крекчучи і дихаючи у хату вогким сінешнім холодом, відчинялися.

— Ну й балабони! — Параска із серцем грюкнула дверима. — А може, воно і правда. Якби Сталін знав, як ми тут бідуємо, може б, і легшенько нам стало. Баби на кагатах балакали, ніби ходить Сталін між людей: у солдатській шинелі і кирзових чоботях, прислухається, що балакають, а тоді візьме місцевих начальників у кулак, щоб про людей більше думали…

— Думай — не думай, а як нема де узять, ніхто не поможе. Таку війну пережили, та ще й неврожай, і знову діло до війни іде, без запасу не лишишся. Ви, баби, язики порозпускаєте, а на предмет економіки і порядку — розум короткий…

— Як ти такий розумний, то сходи на скиртовище по солому, бо уже корова по коліна в гною.

— А де постилка?

— У хатці на діжі.

Григорій одяг шинельку, підшиту на грудях та спині латками із старого кожуха. Шинелька горбатіла, зате ні вітру, ні холоду не пропускала. Вийняв із свердла дерев'яне держално, сховав до кишені, а різець засунув у рукав і так пройшовся по хаті — з неприродно випростаною, ніби каліченою, рукою. Параска сторожко стежила за чоловіком.

— Може, не треба? — проказала жалібно. — Якось проживемо, люди ж живуть…

— Будеш ждать, поки і до тебе прийде — у кирзових чоботях?.. — мовив зі злом і вийшов із хати.

Після темних сінець і хатки день видався Лободі яскравим до гострого щему в очах. Але насправді уже хилилось до вечора, сонце лежало на стрісі, смагле, роздобріле, мабуть, на мороз. Повітря холонуло і терпло, часом колючий вітрець зимно дихав у лице, аж шкіра дубіла. Далеко ще, ой далеко до молодого жита, щоб кулешу наварити. Можна було іти городами, але Григорій звернув у вуличку, що повз загальний двір: «Менше багна. Бо на городах налипне грязюки — трактором не витягнеш». Але й тут розквасило, чоботи грузли трохи не до колін. Комора стояла серед калюж, що дзеркалилися по колгоспному двору, наче на острові. Довга сіра коробка під червоним дахом. Під коморою жовтіла розмокла глина. «Треба буде узяти якусь лахманину, щоб підстелити, — подумав Григорій. — Бо вимажешся, як чорт у смолу. Коли що — по одежині дізнаються, де був». І сам собі подивувався, що так спокійно думає про свою майбутню мандрівку під комору.

Біля вівчарні, що на краю загального двору, він зупинився і звернув на стежку, що вела на хутір. За хутором, над ближнім рівчаком, стояла з осені скирточка вівсянки. Ішов швидко і скоро наздогнав Дахновця, церковного дячка, що ніс на плечі хреста, обійнявши його червоними культяпками. З одного рукава визирав залізний гак, що ним він, коли хворіла жінка, носив з криниці воду. Який там з Дахновця дяк, голосок слабий, наче в комара, а треба якось на хліб зароблять і безрукому, війна не питала, чи є у тебе голос, коли калічила. Утім, як поп заспіває — для баб згодиться. І померлому уже однаково, не чує, не бачить.

Дяк звернув до Ласунової землянки. Григорій зрадів, що залишився сам. Неспішна хода допомагала думати. Якщо Кушнір побачить його з клунком, уже як від комори Лобода вертатиме, — не відхрестишся. Літ десять тюрми дадуть, тепер строго. І правильно, що строго. Бо дозволь людям, голодним та роздягненим, останнє розтягнуть і вимруть, як мухи. Правильна строгість, поки — для інших. А як на себе приміряти — мулько на душі. А Кушнір не помилує, не зглянеться, підніме лемент на все село, щоб себе показать перед владою і людьми. Ось, мовляв, як пильно сторожу я колгоспну власність. А що сам живе край поля, остання хата на хуторі, і все, що на полі, те і в коморі, ніби так і треба. Григорій якось сміявся у конторі: «Хоч би ти сам од себе колгоспне встеріг…» Лише блиснув сердито з-за оболока тютюнового диму, дядьки весь коридор прокурили самосадом. Зате — при довжності. Не хотів би Григорій такої довжності і задарма. Та ще і ніч не спати. Думки згризуть. Думок тих за ніч — як мурахів на в'язі. Тут часом прокинешся серед ночі, тицьнешся оком у темні вікна і в сон тікаєш. Щоб не смалити самосад, од якого гармошка в горлі. Параска свариться на дим, Юрко спросоння кашляє. А не куритимеш — хоч до ями поганяй. Тютюн душу лікує. Болить нутро. Що землю захистив од ворога, героєм, можна сказати, вернувся, а прогодувать себе і дітей своїх не можеш. Розумом багато виправдовуєш, а нутро болить і виправдання нема нічому і нікому. На фронті було легше, простіше: «Вперьод, за Родіну!» — і не знаєш, сьогодні тебе куля влучить чи завтра. А тут — жити треба. А як жити?