Володимир Дрозд - Злодій

Дивився Григорій на гостю, і серце кров'ю обливалося: невже це та Рута, що колись подобалася йому, радувала око й душу, аж Параску ревнощі гризли. На сто літ зістарилася за ці кілька років. Висохла, злиняла, а волосся сиве, наче клоччя під хустку напхала. Бродила селом, як привид, винувато усміхалася стрічним і заговорювала до бабів:

— Чи ніхто сьогодні не помер, щоб я на поминках наїлася?

На поминках Руту стрічали привітно. Хай і вхопить яку крихту, на те — поминки, зате байок страшних нарозповідає — не треба попа й півчих з їхніми сумними співанками. Де тільки вона їх назбирувала, більше, мабуть, сама придумувала, ті байки; плела плетиво сумне, тривожне про чуже горе, і вже своє не так гнітило, бо є люди, яким ще гірше в цьому світі.

Рута сіла на краєчок лави, одкинула з голови хустку і запитала Григорія про здоров'я.

— Спасибі, живемо помаленьку, поки ще ноги трохи носять, — відповів приязно.

— А твоє ж як здоров'я, Парасочко?

— Що мені станеться.

— А тобі ж, синочку, здоровиться? — заглянула за комин, і Юрко втяг голову в плечі:

— Прочотну читаю.

— Таке ж розумне дитя. Лежить собі смирненько, читає… У Чорторийці один чоловік тамтешню церкву латає, снаряд під війну вцілив, господь не захистив. Так минулого тижня той чоловік заколов кабана і повіз м'ясо на базар, яку копійку вторгувать захотів. А удома жінка з дитям лишилася. Уночі злодії колесо у вікно, раму висадили і уже в хаті. Жінка — пробі кричать. Так злодії прирізали її і дитя не пожаліли. А свіжину забрали, що собі залишили, тільки їх і бачили…

Змовкла Рута. Дивилась у вікно сухими, байдужими, як пустеля, очима. Пальці крутили ріжечок хустки.

— Тепер їх розвелося, тих злодіїв. Як і вовків. Але красти нема чого, — зітхнула Параска.

— До стінки треба, як на фронті. Узяв чуже — тут тобі і вишка, без довгих розговорів, — сердито прогучав Лобода і дмухнув на стіл, де темніли крихти тютюну. Аж у грудях схолодало од власних слів. — Панькаються дуже.

— Пташка! — зненацька вигукнула Рута. — На бузку. Горобчик.

— Горобчик, — згодився Лобода, якого турбувало, чи не побачила Рута свердла, яке гострив, бо завтра рознесе по селу, коли кража виявиться.

— Не горобчик, а синиця, груди жовті, — кинув з печі Юрко. — Тітко, а нащо вони — колесо у вікно?

— Господар вертається додому, а удома — похорон, — ніби й не чула Юрка Рута. — Так повісився на церковному хресті і драбину з бані скинув. А церква висока. Три дні не могли дістать, висів над селом. Пожежників з області викликали. А вірьовка у відлигу намокла, назавтра мороз ударив. Переломилася од вітру. Упав на цвинтар і пожежника покалічив. У місті в лікарні тепер, може, й жить не буде той пожежник. А як того чоловіка хоронили, і я співала. Бо то моє село. Таке солодке коливо давали. Сахарину купили на товчку.

— А щоб тебе чорти взяли з твоїми балачками! — розсердилася Параска. — Усю ніч не спатиму.

— Що своїми очима бачила, те й людям розказую, — образилася Рута. Обличчя її лишалося нерухоме, заклякле, наче маска з картону, натертого крейдою, такі маски клеїв для шкільного новорічного вечора Юрко.

— Хай балакає людина, — заступився Григорій, хоч і йому було не по собі від тих слів. — А ти, — кивнув Юркові, — погуляй іди, поки сонце.

— Хай соняшничиння назбирає, — додала Параска. — Протопимо.

— У мене онучі мокрі, — законозився Юрко, відчуваючи, що його хочуть позбутися. — Чоботи протікають.

— Батькові старі онучі візьми. І менше по калюжах лазь, не будуть мокрі. Надвечір підмерзне. А не принесеш соняшничиння — дерунів не буде на чім напекти.

— Піду, піду, — зрадів Юрко, зачувши про деруни. Швиденько ковзнув з печі, узувся і вийшов. Озирнувся на двері, Рута тихо заговорила:

— Так у Довжику гроші по дворах збирають. Один патронований викликався у Москву до Сталіна їхать. Щоб розказати, як людям живеться. Бував, каже, у бувальцях, знаю, де Москва, і дуже просто до Сталіна пройду, мене, каже, усюди знають і пропустять. Тільки, каже, грошей багато треба, бо Москва далеко і треба кой-кого підмазать.

Зібрали не одну тисячу, кожен давав, що міг. Поїхав той патронований ще улітку, і ні слуху ні духу до самого різдва. А під різдво один чоловік аж у Києві його стрів. Хрантом ходить. Так хлопці з Довжика у Київ поїхали. Знайшли його і одлупасили, а грошей уже не було, пропив… Так тих хлопців за чуби та в міліцію. Скоро суд буде… Ой, і загулялася ж я. Уже досі діда Ласуна обмили і свічечку в руки дали. Колгосп дощок виписав, бо хотіли спершу в кожусі ховать. А кожух ще добрий, жалко. То я вже побігла. Спасибі вам за тепло…