Володимир Дрозд - Злодій

Насмикавши з-під крижаних жорен мокрої вівсянки, Лобода звалив ношу на плечі, почвалав путівцем. Сонце рожевою краплею висіло над городами. Горобці греблися в кінському кізяку. Облізлий пес тяг від скотомогильника кістку. Він втелющив у Григорія жадливі блищики очей і, підібгавши куцого хвоста, шаснув у рівчак. Шлях був рябий і танув у синім прогоні верб, ніби верби одразу за мостом сходилися в клин. «Скоро і на шарварок загадають», — подумав Григорій. Він любив рівняти дороги, чистити лопатою канави. Приносив синові свистки, бо в таку пору саме верба соктіла. «А може, мені на шарварок уже і не загадуватимуть, може, мені вже інший шарварок готується — за колючим дротом, у тюремному дворі…» — подумав хмуро. Ледве перетяг нішку через перелаз — важко з кригою напополам. Кинув біля призьби і став перебирати, де кращеньке, щоб насікти корові. Бо підстилка підстилкою, а сіна теж лишилося — нема чого бачить, а ще коли та трава наросте. Параска винесла в сіни цебер з теплою водою, подала косу, якою завжди сік солому:

— Юрко у новому пальті подався на грище. Трохи наохляп, але зноситься.

— Парубок…

— Куди твоє діло, герой…

— Хоч погодувала?

— Ато ж як. Дерунів напекла. І тобі лишили.

— Передавав Кушнір, щоб іще по гнилля приходила.

— Хай його пранці їдять! За миску сушні — десяток гнилих картоплин.

— Задарма дасть, казав. Чого це так розщедрився?

— Мене пожалів, мабуть. Стали в'яза пилять, а я двічі потяг — та й сили нема.

— Такий пожаліє… Прикопає, ще й на могилі танцюватиме…

— Такою людина вродилася. Хіба її вина? Ти уже як той штунда говориш.

— І штунда — людина.

— Усі — люди, та якби ж жити один одному давали.

Каганця не світили: гасу лишилося на денці, а скоро корова телитиметься. Параска налила кухоль узвару, поставила перед Григорієм водянисті деруни у щербатій тарілці. Деруни відгонили гниллю.

— Якби ще на молоці — можна їсти, — тішив дружину.

— Уже скоро. Більше молочка чекали. Може, таки не підеш, Грицю?..

Тихо було в хаті. Насторожено чигали підсинені сутінками вікна. Скреблась миша в закапелку. Григорій мовчав, та й що було говорити. «Надумався, то вже піду, — думав важко. — Ніхто мені не принесе і не дасть. А треба самому». Грюкнули двері, до хати вбіг засапаний Юрко.

— Я іду повз лавку, а вони услід шепочуться: учитель, учитель пішов…

— Хто — вони?

— Баби біля лавки. Я іду, а пальто шелестить, шелестить. А вони вслід: учитель пішов, учитель пішов…

Пальто, пошите Параскою з плащ-намету, шерхотіло в темряві.

— А чому не світите?

— Невеликий пан — і без світла заснеш.

— Еге, у мене книжка нова.

— Для прочотних і дня вистачить, щоб ще гас палити.

— А-а-а, мамо…

— Лягай, синку, там гасу на палець, а не сьогодні-завтра корова розтелиться, треба буде світла.

Юрко довго вішав нове пальто на бильце ліжка, нарешті забухкав коліньми по черені.

— Мамо, а Сергій Кушнір, із хутора, з пальта мого сміявся. Що це за пальто, каже, з брезенту. Скибку справжнього хлібця жере і сміється. Так ми з Дмитром штундиним його оддухопелили.

— Скільки я тобі казав, щоб не смів битися! — гримнув Григорій.

— Так він із мого пальта сміється і скибкою торгується. Перевези, каже, на спині через дорогу — раз укусити дам. Наче я хліба його хочу. Я, кажу, їсти не хочу, од пуза наївся, мені мати сьогодні налисників напекла. А він знову сміється: з нашої гнилої картоплі, каже. Так ми й оддухопелили…

Григорій рвучко підвівся з-за столу. Накинув шинелю, шапку одяг. Дістав з полиці свердло, засунув у рукав.

Слідом підвелася і Параска, узяла з бантини хустку.

— Не йдіть, я боюся сам, — законозився на печі Юрко.

— Ніхто тебе не вкраде. Такий розбишака нікому не треба.

— А ви надовго?

— До корови глянемо. Ти ж молочка хочеш?

— Хочу.

— Спи. Мо', завтра уже й молозиво буде. Наздогнала в сінцях Григорія, тицьнула під руку торбу.

Він сховав торбу за пазуху. Вечір дихнув сухим приморозком, але відтала за день земля пахла хлібом. По густо-синьому небу хтось наїдений борошно розсипав — зорі, якби воля Параски — кожну борошнину б у пригоршні, сковорідничка б спекла сину…

— Похолодало. Ти ж тамочки не простудись. Поли шинелі загорнеш під коліна.

Од тих слів її турботливих горло Григорію зсудомило, а очі защеміли, ніби цибулі наївся.

— Так я піду, — Параска відступила в темряву.

— Іди, Парасочко. Але не сновигай біля колодязя, а — назустріч сміло. Ніби по те його гнилля. І кашляй голосніше, якщо стрінеш, бо я чути погано на одне вухо став.