Володимир Дрозд - Злодій

— Я щасливий, бо розумію боже слово. Прийде час — усі люди зрозуміють…

З Лободою Михайло давно вже не говорив про бога, бо той глумливо зазирав у блаженні очі сусіди і наступав:

— Навіщо ж бог війну посилає, як він такий добрий і все — від бога? Га, скажи? Чи, може, од великої любові до людей? Ось ти віруєш у боже слово. А теж голодуєш, як і я, невіруючий. І діти твої, як і мої, недоїдають. Де ж божа правда, божа сила? Скажи, скажи…

Слова про потойбічне царство, про жертву, про любов безкорисливу безслідно танули у впертій земній душі Григорія, що зневірився у красивих словах, як в облігаціях. То вже Михайло розповідав не про бога, а про різні випадки з давньої історії, що в ній кохався. Та ще про душу іноді сперечалися. Непримиримо, важко. Бо в справах душевних, признавався собі Лобода, штунда приїжджих лекторів переважить.

Поручкалися, бо сьогодні ще не бачились. Штунда зняв шапку, сів до столу. Розмовляли про погоду, обсудили, що обіцяють озимі і коли можна буде ярину сіяти. А потім Михайло попросив із півдесятка сірників позичити: «Бо жару в печі не догледіла господиня, а в місті давно не були, сходимо найближчої неділі і віддамо, а може, до лавки сірники привезуть, обіцяли». Григорій відрахував п'ять сірників, ще й терки шматочок одломив, подав сусідові. Хоч і в самих лишалося з десяток голівок — не турбувався. У них, штундів, такого нема, щоб не віддати позичене. Чужого не візьмуть. Це таки правда. Бог чи не бог, а добре їх муштрують у секті. Аж дивно часом. Жива людина, а не п'є чарки, не палить, слова лайливого не скаже. Ніби хмарка в небі — так живе. Ось тільки якби голови байками не засмічувала.

— Золотий чоловік був би ти, Михайло, якби божими помислами менше переймався…

— І віра наша і безвір'я — од бога.

— А доводилося тобі, Михайле, порушувати заповіді божі? — Не хотів давній спір їхній ворушити, але душа криком кричала.

— Убивав на війні, так то проститься, бо — ворогів держави.

— А красти доводилося тобі, Михайле? — Дивився пильно, як неправду скаже — по обличчю помітить.

— Ні, — суворо і твердо мовив штунда. — Відколи з богом — ні.

— А міг би вкрасти?

— Не міг би, віра не дозволить.

— А якби з голоду помирав?

— Поки бог розуму не одібрав — ні.

— А якби діти твої голодували?

— На все воля божа, — по хвилі зітхнув штунда. — І дітям бог іспитаніє посилає, щоби воздать потім. Ні, не взяв би чужого.

— І що ж би стримало тебе, Михайле?

— Як що — страх кари божої, гніву його.

— Ага, ага, боїшся, і все?!

— Страх перед богом — не все одно, що страх перед людьми.

— А все ж — є страх! — тріумфував Лобода. — А що ж, окрім страху, тебе стримало б? Я до того, що я, наприклад, для кого слово боже — темніше ночі, не чую я його і не бачу, я — можу чуже взяти?

— Не можеш!

— Чому не можу?

— Бо страх перед карою божою для всіх сущий, віриш чи не віриш. Він у тобі, страх перед богом, з народження і навічно.

— А совість людська — це ж як? Чи її твій бог не визнає?

— Совість — то і є страх перед богом.

Мовчав Григорій, думаючи про своє. Нецікаво стало йому сперечатися із штундою. Бо не бога, є він там чи нема, боявся Григорій, а самого себе. Того, що в душі. Що від матері й батька. Що через десятиліття трудного життя пронесено. Через фронти. Були такі, для яких і війна — мать родна. Декотрі верталися, обвішані годинниками, наче медалями. А він вернувся в медалях і з трьома грудочками рафінаду із солдатського пайка — на гостинець сину. Штунда потоптався трохи по хаті і рушив до дверей. Григорій не зупиняв його. Ледве зачинилися двері, Юрко висунувся з-за комина:

— Татку, їсти хочу!..

Ніби ножем по серцю.

— Мати зараз вернеться.

А що йому Параска дасть — од самої себе одріже? Так і різати вже нема од чого, суха, як драбина, зробилася.

Григорій рішуче узявся до свердла. Дитина їсти хоче, а він баляндраси баляндрасить. Про совість. Ото твоя совість — на печі лежить і хлібця просить. Ні бог, ні люди, ніхто не допоможе, якщо сам собі не поможеш. Смішні люди, хоч би той і Михайло: страх перед богом — то і є совість… А бог має совість, що діти з голоду пухнуть? Один бога боїться, інший — міліції. А він, Григорій Лобода, уже нікого не боїться. Ні тих, що на небі, ні тих, що на землі, але тож — ніби на війні? Він і на передовій був такий: надумав, то вже надумав. Головне — рішитися. А він рішився ще в коморі, коли думка ледь забовваніла в голові. Самому собі що не признававсь, а вже знав, що — піде. Він по макуху тоді притьопав: правління в допомогу виписало півпуда соняшникової. Поки комірник бабрався з мішками, Лобода зазирнув у засіки. Порожні були засіки. Лише в крайньому стояли мішки з сургучними печатями — посівне зерно, з району привезли. І навпроти, через прохід, у кутку засіка жовтів горох. Казали в конторі, що трохи гороху є: де пшениця вимерзла, горохом підсіватимуть.