Володимир Дрозд - Злодій

Отрута з отрут, а пахне медом. Самосадним димом затягнешся — голод перебиває, не так смокче під грудьми. Бабам воно важче. Бо не курять. Але баби — стожильні! А може, терплячіші. Ледве ноги волочать, а не ремствують. Та й на кого ремствувать? На війну недавню чи на бога, що дощу минулого літа не послав? Ось і в Параски вуста — ніби дратвою зшиті. Схилилася на край столу грудьми сухими, втелющила очима в нього, Григорія, і ні пари з вуст. І Григорій мовчить. Тихо в хаті. Ще й ходики зупинилися. А гирю підтягував ранком. Ланцюжок заіржавів, треба гасом змастити. Бо уже звикли до годинника, наче мертво в хаті. І вдосвіта — ніби вже на тім світі, не закукурікає по селу (усіх півнів порізали). Ну, довго вона мовчатиме? Тепер Григорій згадав: нічого йому не снилося, а довго не міг прокинутися, не хотілося йому прокидатись.

— Так, може, таки не підеш? — тихо спитала Параска.

— А хто піде — ти?!

— Гнилля того у Кушнірів виміняю, сушні ще є клуночок.

— Од того гнилля скоро самі гниллям станемо, і діти наші.

— Хіба я винна, що розруха і не вродило?

— Так нащо ж дурне триндикать?

Параска вхопила рукавець із сушнею і тінню майнула під вікном, що на задвірки. Григорій жадібно ковтнув гіркий тютюновий дим. Даремно він так повівся із жінкою. Бо їй — не мед ниньки. Юрко прибіжить із школи, тільки-но через поріг — і до матері: їсти! А їсти — хіба себе вріж та поклади.

Здмухнув з ослона тютюнову потеруху, підставив сонцю — крізь шибки — спину. Ломить кістки. Вбрід річку отакої ось пори переходили, а потім три доби в мокрих, кригою взялися, шинельках під вогнем німецьким лежали, думав — там і капець, аж ні, розходився, а тепер ось скрипить у колінах, як іде, наче немазані колеса, і вночі — по всьому тілу колючки. А сонечко таки пригріває. Швидше б уже на тепло повертало. Кропивка під тином випнеться, а там — і щавель. Потім акація зацвіте. Хліб з акацієвого цвіту — нудотно-солодкий, трав'янистий, а все ж щось та є в шлунку. Так — і до перших колосків. Куліш із молодого жита — ой і смакота! З молочком! Їси — їсти хочеться. Але далеко ще до перших колосків. Хоч би вже гнилі тої виміняла Параска у Кушнірів. Юрко в неділю весь день по торішньому картоплянищу бродив, ноги до крові стер, а назбирав із ківш, перемерзлої, гнилої. У хату не можна було зайти, як відпарювала та на деруни терла. Чорні, як земля, ті деруни. А мусиш їсти, як хочеш жить. І землю їстимеш, бо душа їсти требує.

А яма гнилої картоплі в таку весну — це ніби од бога Кушніру послано. За великі його заслуги. Вірьовку б йому конопляну намилену. Є ж такі везучі людці — од корита церковного до труни, мабуть. Уже мали розкуркулювати в тридцять першому — цей таки глитаєм був. Але хитрим. То двоюрідний, то троюрідний, то тещин племінник на нього роблять, наймитів — нема… Так прочув, що розкуркулюватимуть, — удосвіта заяву до колгоспу, і вже усі його воли-коні з реманентом — на колгоспному дворі. Року не минуло, уже Кушнір перший на трибуну рветься, аж вогонь з рота — за комуну і високий урожай. Скоро його по рільництву старшим зробили, наглядать за полями. Кобилку дали, сідло. До самісінької війни не брав на пупа. На фронт не пішов, бо ліве око скляне, з дитинства, півень виклював. Під німцем таким бауером зробився — на все село. Поліцаїв і старост, правда, обминав, але більше про очі людські, бо розповідає Параска, що пиячила у нього нова власть ночами, за віконницями зачиненими. А тільки фронт перекотився, уже Кушнір на бригадному дворі і покрикує. Ладнався, значить, знову командувати. Так баби не дали, баби у війну бідові стали. Це тільки його Параска пальця до Кушнірового рота поклала. Він і одкусив, не довго думаючи. Лишилася, звісно, сама, з малим Юрком на руках, а від Наталки, старшої дочки, яка ще поміч? Кушнірам садила й полола, а вони коли молока літерку наллють малому, їхню корову поліцаї забрали. Берегла Параска золоту царську п'ятірку, од матері придане. Так Дем'ян узяв дурну бабу на шпуги: «За п'ятірку золоту — корову оддам, і будете з молоком і кум королю…» А вже прочув од поліцая, дружка, що наказано усю худобу реквізувать, бо фронт наближається. Сьогодні Параска п'ятірку віднесла і корову на налигачі привела у двір, а завтра ту корову німець — з автомата; повар їхній, кухня в рівчаку стояла, змилостивився над тубілкою і голову корови Парасці кинув. Отак за п'ятірку золоту коров'ячу голову купила. Казав якось Кушніру: «Оддай, Дем'яне, золото, що в моєї баби лихої години видурив, може, я собі зуби вставлю, що на фронті повипадали». Засміявся: «Хай дурна не буде, кум королю…»

Читать дальше