Володимир Дрозд - Злодій

Добра штука — горох, подумав тоді Григорій, ковтаючи голодну слинку, бо згадалися йому наваристі супи і кулеші з гороху, що їх варила ще мати, покійна, горох родив на їхньому клинці, згадалися сковороди з білими горохвяниками, їх треба їсти гарячими, із підсмаженим салом, І жовті крихкі маторженики лежали на столі перед його очима, ніби учора був дитиною і ламав од них по куснику, примчавши виголоднілий з вулиці. Але й ріденька, але наїдиста юшка з гороху і мерзлої картоплі, заправлена підсмаженою цибулею, сьогодні неабияк пахла, смакувала йому і робила Григорія рішучим, відчайдушним. Ото б Юрко поласував! Хоч би для дитини, він і так перебуде лиходення, на фронті звик пшеничку жувать, правда, і пшенички нема. Звик рукав шинельки жувать і ще пожує, до нового врожаю. Але — дитина.

Він противився звабі. Поки сила була. Поки не різало ножем оте тихе синове: «Татку, їсти хочу…» Здається, з народження пам'ятав, що найсолодший хліб — чесно зароблений. Але хіба він не працює до кривавих мозолів? Трудоднів — чи не найбільше в колгоспі, бо і взимку, і влітку, і весь рік робота є біля коліс. А що на той трудодень? І він спроквола пішов до комірника, що зважив йому макуху виписану, але не про макуху думав, а щоб засіком не помилитися, коли прийде із мішком і свердлом у руках, потім, колись, може, завтра, а може, й ніколи. Мабуть, що ніколи б, якби не Юркове: «Татку, їсти хочу!..», якби не дочка, яка за день-два приплуганиться з міста, говоритиме про свій інститут, про господиню, в якої знімає куток, а очі кричатимуть: «Мамо, тату, їсти!..»

А макуха — була макуха і нема макухи, скільки тої макухи, і замість хліба і до хліба.

Прийшла Параска, поклала в миснику рукавчик з гнилою картоплею — землею запахло на всю хату, сунула руки до заслінки.

— Весна, а таке зимне віє, хай йому грець. Чули, дзвонять у церкві? Дід Ласун помер.

— Що ж, може, на тому світі буде йому легше, — зітхнув Григорій. Давно уже говорили, що Ласун на часник дише, а він усе хрипів у землянці своїй і ніяк не міг віддати богові чи кому там душу. Якби по справедливості, мусила б якась сила видати дідові карточку ще на один земний вік, хоч трохи щасливіший, бо хіба він жив — горював, скільки й пам'ятає Лобода. — Поміняла шило на швайку?

— А що — так дадуть? Сушня у мене — одна до одної, а це — гниль. Та куди дінешся.

Григорій зазирнув у рукавчик, розломив гниличку: зверху бульба чорна, ніби обвуглена, а всередині — ніби крохмаль навпіл із землею.

— Не кажи, добра картопля…

— Мамо, їсти хочу! — з печі Юрко.

— Візьму бадилля з погрібника, може, якогось дерунчика з висівками з цієї гнилі придумаю…

Ой і деруни ж Параска пекла, поки було з чого! І діда Ласуна підгодовувала. Бо кому він був треба, той дід, як війна усіх забрала, і дітей, і жінку. Воно як кому на віку. І молодшим був — гибів. У продавця розсолу з-під оселедців попросить, шматочок хлібця з кишені дістане, стане в куточку лавки і — ласує. Ласуном і прозвали…

— Щось Кушнір прихворів… — тихо сказала Параска, ніби між іншим.

— Що з ним? — тихо запитав Лобода.

— Ноги промочив. Уночі дощ із снігом ішов, а він — у валянцях сторожував.

— Мо', і не піде сьогодні до комори?

— Такий — піде. Хоч і здихатиме. Йому треба воєнні гріхи намазувать. Хіба що трохи запізниться…

— Мабуть, запізниться… — погодився Григорій. — Обов'язково запізниться, — додав упевненіше, помітивши, з якою тривогою і смутком зирить на нього Параска. — Що, уже злякалась?

Даремно то бовкнув. Звичайно, переживає за нього, за дітей, за всю родину. Бо не звикла, щоб ішов він чуже брати! Хоч яке ж воно чуже? Своє, бо колгоспне, а колгоспне — це наше, жартував подумки, щоб не зів'яти під поглядом Параски, з очей якої ковзнула сльоза, упала на долівку і безслідно зникла, ніби на три аршини крізь землю пройшла, така гаряча. Зрадів скрипові дверей — на якусь хвилину можна було не думати про те, про що не міг не думати. Поріг переступила Рута, запнена у велику чорну хустку.

— Ішла до Ласуна, аж баби уже його миють. То я — до вас. Драстуйте.

— Драстуй, Руто, — відповів Лобода.

А Параска сердито загирчала рогачами, бо недолюблювала Руту. З тих довоєнних, таких уже неймовірно далеких часів, коли Рута була жвавою молодичкою, тоненька станом, з двома викладеними вінком косами над відкритим до людей, веселим лицем. Підкосила війна на корню. Як пішов чоловік на фронт — то й по цей день ні слова ні півслова, пропав. Дочку до Німеччини погнали. Не одну її із села, але інші дівчата повернулися, а Рутина покохала якогось грека, поїхала з ним на його землю, спершу хоч листи приходили, а тепер і від дочки листів нема. Хлопчаки у глинищі гранату знайшли, кинули у вогонь, не встигли відбігти, як вибухнула, інших лише налякало, а Рутиного — як не було.