Володимир Дрозд - Злодій

Так і не зміг Григорій пригадати сну. Пам'ятався лише страх, що розбудив його. Кліпнув запаленими очима по золотих п'ятірках вікон — на погоді стояло, рання весна. Намацав на черені папушу самосаду. Вогкуватий ще, але курити хочеться, аж під грудьми смокче. Опустив ноги з лежанки на лаву. Внизу калабанями халяв темніли чоботи. Дві ноги його влізе, але шив, щоб онуч побільше, бо зими холодні тепер, а про валянці і не мріялося, де ті валянці узять. Передки побабіли і задерлися, ніби лижви. А води не пропускають. Учора ходив за болото по ломаччя, стрибав з купини на купину, траплялось і у воду — онучі сухі. У кого ремесло в руках, тому легше прожить, але й усього потроху уміть — теж добре. Ось він, Григорій Лобода, — тесля від батька, а припече — і шкіру вичинить, і сяке таке обув'я сточить. У запічку якого тільки причандалля нема. От кленових гвіздків для підметок до шмаття олова: у війну вивчився ложки в піску виливати.

Дерев'яні визублюються, хоч і їсти нема чого. А головне, думалося — понесу ложки олов'яні на базар, загрошіє в кишенях. Коли з контори посильна приходить: голова кличуть. А голова — новий, приїжджий. Так і так, товаришу Лобода, каже, виписуй деревину, яку там треба, і заготовляй колодки та спиці для коліс, щоб на весну готове було, бо треба вози ставити на нові колеса, а ти, мовляв, до війни колісникував. Усеньку зиму спиці стругав та колодки виточував, аж Параска сварилася, що майстерня в хаті. Не до ложок було. Яка вже там грошва — колгоспу помогти треба. Бо хто ті колеса поробить, як не Лобода. Більш нема кому. І домує, а трудодні ідуть, боронився від Параски, та й тріска яка у грубу, на підпал. Хоч, як подумать, що з тих трудоднів, коли на трудодень по двісті грамів? Та й тих не допросишся, бо комори порожні.

А ось і краник самоварний серед різного мотлоху. Юрко самовара знайшов на горищі, в солом'яній трусі, хотів ганчірнику здати, ганчірник за мідь книжечки дає, а до книжок син охочий. Григорію ж заманулося чайку із самовара попити, рішив одремонтувать. Тепер що — Параска в горщик чебрецю кине або вишневих гілочок, закипить, пий та й зазирай, чи дна не видно. І смак не той. У революцію батько з панського двору приніс того самовара. Пили чай довго і розважливо: аж поки не спітніє під великим пальцем лівої ноги. Замість цукру — варенуха бурякова. Тепер з цукром вільніше. У перекупок — на склянку. Але жовтий. Перепалений ніби. А восени дочка принесла з міста сулію маляси. Як мед, маляса. Правда, трохи гірчить. На хліб мазали, поки хліб був. І кисіль варили. Потім картоплі не стало, нема де крохмалю взяти. А самовара Григорій так і не одремонтував, усе руки не доходять до своєї роботи за колгоспною.

Нарешті намацав Григорій у запічку ножа. Саморобного, з шкіряною ручкою. Виточив, як вози латав біля кузні. Зайшла до хати Параска, край спідниці підіткнутий, курей годувала. Дві курки лишилось, а треба різать, бо вже од вітру падають, нема й зернини, щоб кинуть. Так вона полову напарює і силоміць курям запихає.

— Трохи комарика придавив… Зараз подамся на скиртовище. Мо', корові насмичу.

— Як на сон тягне, то спи, треба спать…

Мовила особливим, грудним голосом. А може — звичайним. Може, вчулося Григорію. Сьогодні що хоч може вчутися, такий уже у нього дурний характер. Є такі, що обома руками гребуть до себе, і хоч би що. Ще й на інших спогорда поглядають. А він ще й на гріш чужого не узяв, а вже сам себе судить судом строгим. А на сон теперечки завжди тягне. Бо недоїдаєш.

— Куди це ти вже нагострила литки?

— Рукавця шукаю, наче крізь землю провалився, — грюкнула віком скрині.

Висока, худа й темна з лиця його Параска, наче вихльостаний дощами одвірок. Життя її так вичорнило і висушило. То нестачі, то війна, то знову нестачі. Тільки й пожили, що перед війною. Коли вже у колгоспі устаткувалось. По зерну ходили. Ще й кавуни в сороковому колгосп посадив, такі кавуняки, як гарбузи. Григорій воза цілого привіз, до морозів були.

— У Кушнірів яма картоплі ще перед війною зогнила, подивилися тоді й закрили. Тепер згадали. Наче крохмаль картопля. Біла-біла всередині. Казала Уляна, що на сушню виміняє. У кого з горла пре, тому і бог дає.

— Гниль хтозна-колишню — на сушню?

— А ти думав, що Кушніри даром дадуть?.. Григорій різав тютюн на краю порубцьованого ножем ослона. Солодко пахло, наче спечного дня на тютюновім полі. І як воно у природі влаштовано.