Люко Дашвар - Битi є. Макар

І шлях був не слизький. І сонце не сіло. Трактор. З грунтівки на трасу сунув трактор, і, якби за кермом був хтось досвідченіший за чотирнадцятирічне дівча, він, безумовно, звернув би на це увагу. Та… Доля? Тато обернувся до мами, яка сиділа позаду, Нані вирішила, що тракторист має знати правила — у неї головна. Стій, бовдуре. …За мить гальмувати було пізно. Позашляховик на повному ходу врізався в трактор. Все.

Дівча весняною гілкою тремтіло на дивані, дивилося на скалічену ногу. Вона винувата… Вона. Тато в лікарні. Зламані ребра, рука. Мама… в реанімації. А в Нані тільки нога пошкрябана. Як так? Навіщо вона попросилася за кермо?! Схлипнула. Потяглася до газет на скляному столику. «ЗАКОН ЯК ДИШЛО!» — прочитала великий, на всю шпальту заголовок. Поряд таткове фото. Що це?! Пояснення — поряд зі світлиною. «Відомий підприємець Ярослав Новаковський під Процевом насмерть збив жінку з дитиною. Вбивцю за ґрати!» — стояло там дрібнішим шрифтом.

Нані вхопила милицю, щосили дзизнула по газеті. Столик розлетівся, укрив підлогу ясним склом, та Нані не зупинялася. Стрибала навколо столика на одній нозі — скло в ступню! Не відчувала. Била і била милицею по паперу, налитому брехнею по вінця. І кричала ж. Кричала, поки не знесилилася. Упала біля розтрощеного столика, скрутилася, тремтячими руками вхопилася за скалічену ногу.

— Ненавиджу! — шепотіла завзято. — Ненавиджу вас усіх!

…Тато вирвався з лікарні за тиждень після надзвичайної події. Зламана рука — підв’язана, корсет ребра притримує.

— Ти ні в чому не винна, Нані! — навіював доньці, та голос тремтів. — Ти — за правилами… А тракторист цей до кінця днів за кермо не сяде! Якщо, звісно, побачить свободу… до кінця своїх днів. Забудь про нього, Нані! І щоби не плакала! Нам маму підняти треба.

Анука згасала довго, нестерпно, тяжко. Танула. Ховала смуток у гіркій зморшці між чорними бровами, намагалася всміхатися чоловікові й доньці. Горду грузинку з південного Ахалкалакі не навчили плакати.

— Дім… Давай будувати наш дім, Нані… — шепотіла слабко.

Новаковський сірів з горя, Нані квапливо хапала альбом, всідалася біля маминої постелі. Звичайно, що мама права! Мама завжди права! Вони малюватимуть дім, а коли мама встане… збудують його поміж сосен біля ріки. У тому, що мама встане, Нані не сумнівалася. Медицина он яка! Мерців із того світу повертають. І грошей у тата — повно. Найкращих спеціалістів запросив. Так і було. Поважних медиків оперативно висмикували з будь-якої точки планети. У квартирі Новаковських лунала англійська, німецька, навіть китайська мова. Їм з татом залишалося небагато: довіритися лікарям, сповивати кохану маму своєю турботою повсякчас і… малювати дім. Звичайно! Нані сідала на край ліжка, тримала альбом так, щоби мамі було зручно… Анука вела олівцем по паперу, всміхалася…

— Тут… башта…

— Мамусю! А де ми з тобою від літньої спеки ховатимемося? — питала Нані.

Анука вела слабкою рукою — поряд із баштою виникала тераса. Конічні шпилі… Вітрячки…

— Гарно, матусю…

— Тата бережи… — прошепотіла Анука. Альбом долу. Очі в небо… Мо’, дім там собі підшукувала?

За тиждень, певно, побачила новий притулок. Пішла… Новаковському — й поплакати не судилось. Ануку поховав, кинувся Нанку рятувати. Покинутим кошеням вила в куту, їсти відмовлялася. Шкарябалася, пручалася — нікого до себе не підпускала. Квартиру Новаковських знову заполонили лікарі… Рік у приватному санаторії в Німеччині. Новаковський усі справи покинув — поряд животів, нікому догляд за єдиною донькою не довірив. Одного у Бога просив: урятуй дитину.

За рік — два суди. Трактористу впаяли по повній. Хвора жовтушна газета завзято відбрехалася, винісши на перші шпальти чергову брехню: «Підприємець Новаковський рік ховався в Німеччині від українських законів!». І що їм — за Нані плакатися?! Новаковський відступив. Та не забув. За півроку жовте кубло зійшло синім полум’ям. Винуватих не знайшли. Та й не дуже шукали.

— Немає в мене нічого святого, — сказав Новаковський доньці. — Тільки ти, Нані.

— Тоді я буду завжди з тобою поруч, тато. Як янгол-охоронець, — відповіла Нані. — Повинно ж бути в тебе хоч щось святе.

Вразила нещасного тата у саме серце. Він і так мучився, відповіді не знаходив: якої крові більше в жилах доньки? Його, західняцької, української, чи від Ануки, грузинської? Раз каже — можна вірити. Наче невидимими сріблястими металевими латами вкрита — непохитна. А чим серце гріє — не довіриться. Анука… Друга Анука. Ті ж глибокі сині очі, горді риси лиця, чорні брови — стріли. Ясная. Єдиная. За таких чоловіки насмерть б’ються. За цю єдину Новаковський — уб’є.