Люко Дашвар - Битi є. Макар

— Котра година? — запитав, коли після детальних оглядин першого поверху Гурман і група охочих повели його на другий поверх, де розміщався просторий цех.

— Скоро дванадцята… — сказала котрась із швачок. Зойкнула. — Ой! Це ж Ганна Григорівна уже в аеропорту. А ми?.. І не попрощалися…

Екскурсія розсипалася. Швачки похнюпилися, зазбиралися: «Ми додому. Можна? Сьогодні ж неділя…» Бухгалтер Гурман виявив готовність залишитися з новим начальником — познайомити з економічними показниками.

— Відпочивайте. Тільки залиште мені ключі від парадного входу і від кабінету, — наказав Макар із полегшенням.

Йти з «Есфірі» не хотілося. Колектив вимівся, прихопив із собою майже все з накритого столу, залишив начальнику пайку — бутерброди з ікрою, оселедцем і шинкою, блідий помідор і жменьку квашеної капусти на пластиковій тарелі. Макар закурив і тепер уже без нервів пішов оглядати власне хазяйство.

— Тільки би не просрати все це… — шепотів збуджено, заглядаючи у кожний закуток охайної доглянутої будівлі.

Швацьке виробництво в колишньому будинкові побуту нагадувало радше невеличку артіль, та механіку масштаби справи здалися колосальними. Перебирав рулони тканин, розгублено крутив у руках лекала, клацав швацькими ножицями, роздивлявся білі сарафани на вішаках, врешті вилігся на величезний закрійницький стіл — очі у стелю.

— І з чого починати?..

І оце щойно в механіка питання, так одразу Марта про себе нагадувала.

— Сашко… — почув утомлений голос коханки в мобільному.

— Марто! — вигукнув азартно. — Приїжджай до мене! Зараз же!

— Я в тебе… Тебе тут немає.

— Де ти?

— У моїй… твоїй квартирі… біля цирку.

— Ти не зрозуміла! Приїжджай до мене!

— Куди?

— На фабрику, — хвалькувато, як дитина.

Вона змучилася від безсонної ночі, переживань і страхів. Він змордувався від підозр, сумнівів і близькості блискучих перспектив, у які й досі не міг повірити. Певно, цим двом треба було знесилитися вкрай, щоби забути про обережність, маски, правила й цілі… Рухи та звуки притишилися. Кабінетом, де донедавна хазяйнувала старенька пані Голобородько, полилася тиха ніжність. «Вона така змарніла», — зі щирою тривогою подумав механік. «Він подорослішав за день», — щиро розчулилася Марта.

На шкіряному дивані механік притулився до коханки. Залишалося, як зазвичай, прошепотіти: «Я жадаю тебе», десь віднайти сили, щоби бурхливим сексом віддячити за всі її ризики. Та сил брехати не було. Невтримно хотілося одного — прибитися до неї, як до мами. Хай би пожаліла, хай би захистила…

Марта обережно обійняла коханця. Повела долонею по волоссю. Нащо брехати — жадання не було. Хіба що одне відчайдушно-світле — пожаліти коханого, наче біда у нього. Наче тільки вона одна й може втамувати його болі.

— Сашенько… Хлопчику мій… Серце моє… — вела-шепотіла, ніби власну дитину пестила.

Ніколи до того і вже ніколи опісля Макарові й Марті не було так хороше разом.

Нані

Нані Новаковська зненавиділа журналістів у березні двотисячного. Татова сестра, тітка Мирослава, не догледіла, не встигла прибрати газети. Квоктала-квоктала над племінницею. «Ніц не їси, дитино. Де сили візьмуться?!» Відволіклася, кинула біля столу свіжу пресу…

Чотирнадцятирічна Нані весняною гілкою тремтіла на дивані. На турботливо підсунутому пуфику — перебинтована права нога. Поряд милиці. Дивилася на ту ногу, очей відірвати не могла. Як же так? Одна мить — і немає майбутнього? Як би не повернуло — немає! Тільки минуле.

…Три дні тому. Вони з татом і мамою поверталися з Процева. Півдня в селі провели: тато демонстрував своїм жінкам неосяжну ділянку землі, яку вторгував напередодні. Посеред лісу, з виходом до ріки. Блукали-раділи. Усе вишукували місце, де стане їхній дім. Мамі хотілося не у низині. На пагорбі. «Анечко! Це ж не Грузія! Під Києвом немає гір і пагорбів!» — бурчав тато. Мама сміялася: «Тоді дім буде з баштами, як у старовинних грузинських фортець». — «Як скажеш!» — погоджувався тато, а Нані просила маму — хай буде просто дім. Звичайний. Ні, не зовсім. Під соломою. Щоби ще здалеку теплом від нього… І стіни білі.

Надвечір — утомлені, щасливі — йшли до позашляховика, що він стояв посеред сосен. Тато всміхався: «Ануко! Нані! А побудуймо грузинську фортецю під солом’яною стріхою». О! Нані знала. То серйозно. Коли тато всміхався, але називав маму не Анечкою, а Анукою, він не жартував. А коли він не жартував, можна було просити в нього що завгодно. «Тато! — повисла на батьковій шиї. — Я за кермо. Я!» — «Ну, давай! Але тільки до міста», — кивнув тато.