Люко Дашвар - Битi є. Макар

— Сашко… Не зустрінемося. Їдь додому, любий. Не чекай. Певно, тільки на ранок повернуся…

— Я хочу бачити тебе раніше, сонце! — несподівано агресивно відповів Макар. Розпитати хотілося з пристрастю. Із мордуванням і виламуванням рук: він знав більше, ніж вона сподівалася.

— Справи не відпускають, — урвала зв’язок.

Макар допив текілу й викликав таксі.

— На Печерськ, — кинув водієві.

Спочатку зупинив біля нотаріальної контори, ніби тут повинно було лишитися хоч щось, що би нагадувало про злочин при білому дні. Вийшов з таксі, озирнувся злодійкувато — геть нікого? І… нічого? Тільки його «кіа» на парковці скніє. З кущів гиркнув бродячий пес, п’яна компанія — усе ближче…

— Поїхали!

А от і фабрика. Його фабрика! Він був тут лише раз… Ганна Григорівна Голобородько сьогодні вдень у нотаріуса сказала йому, поки пан Сергій рахував бакси:

— Завтра, Олександре Миколайовичу, я обов’язково представлю вас колективу.

— Завтра неділя, — знизав плечима Макар.

— Знаю. Та завтра вся «Есфір» збереться на фабриці, — всміхнулася старенька. — Влаштовую прощальний бенкет. Прямо перед відльотом. Раніше не вийшло.

А тепер як? І Марта вештається, не розпитати: йому на яку годину ранку до фабрики підходити? Стояв навпроти парадного входу, дивився на темний куб будівлі, сердився. «Не тхне! Просто навкруги — повний нічір… А я до чого? Мені про своє думати. Блін! У мене є “своє”! Чи як?..»

До апартаментів біля цирку дістався по першій. Упав у крісло, поклав на стіл перед собою документи «Есфірі».

— Хай би бабця завтра краще не приходила, — пробурмотів напружено і раптом упіймав себе на тому, що співчуття до Голобородьків тане, тане… Згадав, як здуру побіг за грабіжниками вслід. «Йо-ма-йо! Ледь увесь план не зруйнував», — подумав ошелешено, ніби й справді міг наздогнати тренованих молодиків. Розгубився, здивувався власним думкам: що серце заспокоїть?

— Марта ризикувала заради мене, — прошепотів упевнено. Потяг за ланцюжок. О, так! Марта ризикувала всім. Що ті Голобородьки? Певно, загнули ціну, за що й поплатилися. А от Марта… Та й Баклан… Якби план зірвався, то по Марті й полковнику можна було би замовляти поминальну.

— Цікаво, що шиють на моїй фабриці? — відкинувся в кріслі. Та більш актуальна думка висмикнула, погнала до ноутбука.

До вранішньої зорі Саня Макаров читав в Інтернеті про принципи організації відкритих акціонерних товариств: його «Есфір» починалася з абревіатури ВАТ. А коли сонце зійшло, помчав до нотаріальної контори по «кіа». Тріумфальна поява нового хазяїна на фабриці без автівки здавалася нелогічною.

У неділю вранці власне майно зустріло механіка запахом оселедця й цибулі, гарячою здобою і холодними підозріливими поглядами двадцятьох жінок і трьох немолодих чоловіків, що вони всі товклися біля накритого столу в просторій кімнаті, більше схожій на червоний куток радянських часів.

— А Ганна Григорівна де? — замість «здрасьтє!» обурено вигукнула пишна швачка років сорока з явними ознаками неформального лідера.

— Бубнова! Припини! — від натовпу відділився старезний, обмотаний, мов павутинням, довгим рідким сивим волоссям дідок, заспішив до Макара.

— Гурман! Іван Маркович Гурман, — представився, простягнув руку. — Бухгалтер.

— Макаров. Олександр Миколайович, — процідив механік.

Гурман закивав бовванцем.

— Дуже приємно! Дуже! Накажете починати чи… Ганну Григорівну дочекаємося?

— Почекаємо. — Макар зважував кожне слово. Здавалося, ляпне щось не те, й уся забава — коту під хвіст. — А поки… познайомимося…

— З колективом?

— І з колективом, і з виробництвом.

Гурман слухняно кивнув, уже простягнув руку в бік швачок…

— А це наші…

— Саш! А, Саш! — уїдливо перебила його усе та ж Бубнова. — А тобі хто нас купив? Мамка? Чи татко?

Гурман почервонів від прикрощів, хтось пирснув у кулак.

— Я сирота… — напружився механік.

— Да? А так не скажеш… — нахабно усміхнулася швачка. — Козирний мальчік… Що таке голка, знаєш?

Макар почув тільки одне — «мальчік». Налився гнівом по вінця — вуха загорілися.

— А от ти мені й розкажеш, — відбив холодно.

Бухгалтер Гурман пхикнув на швачку, заболобонив:

— Пане директоре! Дозвольте, я вам розкажу… Оце наш колектив… Золоті руки…

Немолоді швачки, пухкенька секретарка Оля Роберт, її тато — понурий, як виснажений кінь, технолог Василь Васильович Роберт, синій-винуватий охоронець Пилипенко — точно бухає, сам дід Гурман… Макар кивав кожному, молив Бога тільки про одне — хай стара матінка пана Голобородька не з’явиться. Хай не з’явиться. Уява малювала жахи — викривання, розірвання угод, міліцію і вселенську ганьбу.