Люко Дашвар - Битi є. Макар

Насупив брови. Допив мінералку, оплатив вечерю за трьох. Аби скоріше стало завтра…

Шістнадцятого травня дві тисячі дев’ятого року в нотаріальній конторі на Печерську каша зварилася. Пан Голобородько приволік кволу маму — як без неї? Мама — власниця і квартири, і колишнього будинку побуту. Полковник Баклан так міцно тримав немалий кейс, ніби всередині ота горезвісна червона кнопка. Марта демонструвала товариству оптимістичну усмішку, спиралася на лікоть Макара й усе перепитувала:

— Ти паспорт не забув?

Він видавався дещо збентеженим, уважно слухав нотаріуса — беземоційного, як звук на одній ноті, лисого чоловіка в окулярах. Нотаріус швидко перевірив документи, підготував свої — договір купівлі-продажу на квартиру, свідчення про передання акцій «Есфірі» від громадянки Голобородько Г. Г. до громадянина Макарова О. М., відклав папери. Підвівся.

— Залишаю вас. Розраховуйтеся, — сказав. — Як закінчите, покличте мене. Тут є апарат для перевірки купюр. Якщо виникне потреба — прошу. Після повного розрахунку поставите підписи, зареєструємо угоди, і вони матимуть законну силу.

Нотаріус вийшов. Марта видихнула, виклала на стіл пакет.

— Чотириста тисяч гривень, — пояснила коротко. — Сто тисяч — квартира. Триста — «Есфір». Тут у доларах — п’ятдесят тисяч.

— Сергію. Що це? — злякалася Ганна Григорівна Голобородько.

— Усе в порядку, матусю, — американський громадянин хвилювався. — Це тільки офіційна частина… Поклади до своєї сумки.

Полковник Баклан зітхнув із прикрістю, мовляв, що тут незрозумілого, поставив на стіл чималий кейс. Відкрив — затиснута банківськими упаковками з доларами, у кейсі зеленіла пляшка шампанського.

— Відзначимо, — всміхнувся. Поставив пляшку на стіл, підсунув кейс Голобородьку. — Рахуйте! Рівно сімсот тридцять тисяч доларів США.

Макар очманів — що? Йому ж не почулося? Сімсот тридцять тисяч баксів?.. І ще п’ятдесят, що дала Марта. Затамував подих, зиркнув на Марту. Коханка ледь помітно хитала головою. «Ні слова! Ні жесту! Мовчи!» — прочитав по очах.

Американський громадянин години зо три рахував і перераховував бакси. Врешті склав у кейс.

— Даруйте за затримку. Все! Я закінчив.

Марта покликала нотаріуса. Ганна Григорівна, Макар і Баклан поставили підписи на своїх документах: Бакланові — квартира, Макарові — «Есфір». Поки нотаріус реєстрував угоди, Баклан оперативно відкоркував шампанське.

— Хай вам щастить за океаном! Здоров’я, удачі…

— Дякуємо! — розчулилася старенька.

— Мені ще в банк. — Пан Голобородько тепер так же міцно тримав кейс, як Баклан до того.

— Е, ні! Таку угоду треба обмити. А то не пощастить, — вів Баклан своє.

— За декілька хвилин повернусь, і обов’язково… — Голобородько вже йшов до дверей.

— Зачекайте! Куди ж ви сам з такими грошима? — Баклан відсунув бокал. — Ми вас проводимо. Так, Олександре?

— Безумовно, — на автоматі кивнув Макар.

Американський громадянин вийшов першим. До банку в сусідньому будинку — метрів п’ятдесят, не більше. Ошелешений механік сунув услід за Бакланом, ще переварював несподіваний поворот з ціною питання, коли раптом почув, як зойкнув полковник.

— Мать вашу!

Підняв очі: американський громадянин лежав на землі. Від нього геть бігли троє непоказних, та, певно, вельми тренованих молодиків. Швидко мчали. Один міцно тримав у руці кейс. Макар смикнувся, відштовхнув Баклана і раптом кинувся вслід. Позаду волав Голобородько, полковник кричав у мобільний: «Терміново! Підняти всіх! Пограбування!», а механік і сам не розумів, що робить. Якого біса?! Біг, чіплявся очима за міцні спини покидьків, аж поки за рогом вони раптом не розділилися — один побіг ліворуч, другий праворуч, а той головний, третій, із кейсом, раптом зупинився біля непримітної іномарки з брудними номерами, закинув у салон кейс, сам пірнув у підворіття. Іномарка зірвалася з місця, мить — і чао!

Захеканий механік стояв посеред метушливої вулиці — почервонів до скронь, ніби у чомусь винен. І що тепер? Усе — недійсне? Усі ті хвилювання, сподівання, мрії… Суки! Ноги назад не несли. Притулився до дерева, закурив: блін, і що тепер? Із відповіддю уже спішила добра Марта. Дзвонила на мобільний настирливо.

— Алло…

— Сашко… Документи на фабрику при тобі? — голос Марти тремтів від нездорового збудження.

— Так…

— Їдь, любий!

— Куди?

— Куди завгодно. Не повертайся сюди, до нотаріуса. Тут міліція, «швидка»… Не треба.