Люко Дашвар - Битi є. Макар

Задумалася. Несподівана думка — пунктир, не більше — раптом окреслила настільки несподіваний вихід, що Марта ледь втримала себе у вузді.

— Може, уже й квартиру покажете? — мовила байдуже. — Що, як вона мене зацікавить і за два об’єкти ми з вами… поторгуємось.

За півгодини тремтіла від паморочливих перспектив на розі Саксаганського й Горького. «Господи праведний! — очам не вірила. — Саме те, що треба!»

Немала квартира була на третьому поверсі старовинного будинку за номером 33, що він до революції належав багатію Хаїму-Беру Гронфайну. Тому самому, чия донька Євгенія полюбила бідного студента Київського комерційного інституту Ісака Бабеля… Усупереч татковій волі вийшла заміж за коханого, що набагато пізніше став знаним письменником.

Марта не знала, хто такий Бабель, а тим більше Хаїм Гронфайн, та оповідь пана Голобородька про історію будинку таки вразила. Усе ж ясно! Доля! Вона — багата і красна, як та Євгенія, а він… її Сашко… точно Бабель.

— Ох, тут ремонту… — йшла квартирою, своє правила.

— Так. Як я поїхав, мама з того часу нічого не робила. Така сентиментальна. Отут на стіні біля дверей і досі позначки… Мама відмічала, як я ріс…

Голобородька залило спогадами. Та про справу не забув — за дев’яносто метрів запросив скромні триста тисяч баксів.

Марта тільки кивнула у відповідь — ціна вже не мала значення. «Аби тільки Баклан не підвів», — плигали азартні думки. Та виказувати справжні наміри не збиралася.

— Скільки вступите? Давайте тисяч сто скинемо на фабриці і п’ятдесят на квартирі.

— Ні! Ні…

Голобородько почервонів, розхвилювався, душу навиворіт: він цих грошей дуже сподівається, бо у Штатах хоч і не бідує, але й не розкошує. Такі часи… Дітей треба навчати, а бізнес ледь дихає, а ще кредит, та й для мами треба відкласти.

— Двадцять тисяч… Більше не можу, — резюмував, наче перепрошував. — Згоден усе віддати за сімсот вісімдесят тисяч.

— Дайте мені тиждень, — попросила Марта. — Тільки сім днів.

— Не можу! Для мене час — гроші.

— Ви мене не зрозуміли, шановний, — пояснила Марта. — Не для прийняття рішення. Рішення я прийняла. Гроші треба зібрати. Немала сума, хоч і не космічна.

— Марто, ви ангел! Мені вас Господь послав, — розчулився американський громадянин. Тиждень? Прошу! Він устигне підготувати документи.

«І я за тиждень викручуся», — поклялася собі Марта.

У тиждень не вклалися.

Травневі свята, БТІ, ЖЕК, термінові збори акціонерів в «Есфірі»… На п’ятнадцяте травня обидві сторони врешті заявили — готові.

— Пропоную не відкладати справу, — сказала Марта. — Зустрінемося завтра в нотаріуса.

— Завтра ж субота, — здивувався американський громадянин.

— Тим краще. І в нотаріуса, і в банку люду менше, — відповіла Марта. Пояснила: — Та й не можу я таку велику суму готівки вдома зберігати. Вкрай небезпечно. Ви ж розумієте?

Ох, як же Голобородько розумів бідну Марту… За місяць повторного знайомства з реаліями колишньої батьківщини американський громадянин тільки те й робив, що вигинав брови від здивування та підтримував щелепу, що вона відвалювалася. Кожен крок вимагав грошей, будь-яке питання вирішували тільки після того, як на стіл лягала купюра. Голобородько шкірою відчував, як його роздягають зацікавлені погляди будь-де, де він з’являвся. Інстинкт самозбереження волав: з України треба виїхати наступного дня після того, як квартира і фабрика будуть продані. Одне гріло: доля послала йому Марту. Як же допомогла йому ця симпатична ділова шляхетна пані.

— Пане Сергію. Якщо ми з вами хочемо не втратити немало грошей на податках, маємо піти перевіреним шляхом, — пояснила Голобородькові. — Офіційно продати і фабрику, і квартиру за копійчаною залишковою вартістю. І з тої невеликої суми заплатити податки. Основну частину грошей ви отримаєте готівкою і зможете розпоряджатися нею вільно: покласти в банк чи забрати з собою у валізі…

Американський громадянин перевірив інформацію у фінансових консультантів: запропонований Мартою варіант ощадив немалу суму на податках.

— Дякую, що напоумили… — сказав Марті.

Домовилися зустрітися шістнадцятого травня о десятій ранку в нотаріуса. Американський громадянин ще на початках переговорів наполіг: нотаріуса обере сам. Вбачав у тому гарантію безпеки, та й офіс нотаріуса розташовувався поряд із банком, де Голобородько мав рахунок.

— Що робитимете до завтра? — запитала Марта, коли вони з Голобородьком обговорили найдрібніші деталі завтрашньої угоди. — Із Києвом прощатиметеся?