Люко Дашвар - Битi є. Макар

Він раптом подумав, що, за звичайною банальною логікою, саме в цей час під балконом мала би проходити закохана парочка… Він шепоче їй на вушко щось звабливо-збудливе. Вона знічена. «Ні, ні!» А тут — диво. Трояндовий дощ. Скажи йому «так!», дівчинко. Йому вже несила… терпіти.

Визирнув. Під балконом курив худий наркоман. Струшував з плечей пелюстки. Задер голову, закричав у небо:

— А де мак, мать твою? Скінчився?

Макар вишкірився, плюнув худому в маківку.

— Пішов у жопу, покидьок закумарений!

Дива не сталося.

Не розчинились у ночі й Макарові проблеми. Стояв на балконі, дивився услід худому наркоману: сунув геть, бурмотів щось ображено собі під ніс, розмахував руками-шарнірами — і… лякався. Проклинав придурка Моргана з його гнилою філософією «позбудься страху!». І як позбутися страху, коли Макар не знає відповіді на одне-єдине запитання: коли саме Марта ввійшла до ванної? А що, як розчула в ображеному скиглинні — «щоби ти була здохла»?.. А як він взагалі формулював? Може, ляпнув: «Щоби ти здохла, Марто!» Ну, і тітка з копит.

— Не пам’ятаю, блін! Не пам’ятаю! — аж зубами скреготнув.

Над ранок розпач поступився місцем відчайдушній хоробрості.

— Чула? Та покласти… З прибором! Куплю квіти! Крокуси! Білі! Я з ними теє… під лікарнею усю ніч просидів… Боявся потривожити… Божеволів од відчаю…

— Хвилювався… Місця собі не знаходив, — бурмотів уперто, ступаючи вранці комфортним коридором приватної клініки. В одній руці пакет з китайським іграшковим ведмедиком — купив біля залізничного вокзалу, де торгують цілодобово, у другій — хімічно-фіолетові хризантеми звідти ж.

Назустріч уже поспішав один із лікарів, що йому Макар відвалив бабла за нічний виклик.

— А ви тут… безвилазно?! — безсонна ніч перла з механіка нахабною зухвалістю.

Лікар тренованим рухом змусив вуста до усмішки.

— Чергую до восьмої.

— А тепер?

— Двадцять хвилин на сьому.

«Оце я припхався з переляку!» — подумав Макар.

— А… де?

— Прошу! — Лікар уже йшов коридором, мастив шлях добрими новинами. — Нічого страшного. Перевтома, стрес… Нормальні явища нашого напруженого життя. Порадьте вашій… — лікар замовк, аж зупинився від прикрощів. Він теж провів безсонну ніч, утомився вкрай і тільки тому так легковажно зайшов за прапорці і тепер не розумів, як викрутитися. — …вашій…

— То що порадити? — холодно запитав Макар.

— Дієту! Легку їжу, вечеряти не пізніш як о сьомій, — із полегшенням заторохтів лікар. — Прогулянки на вільному повітрі, невеликі фізичні навантаження. Велосипед…

— …Мотоцикл, скутер! — пробурмотів механік. Зупинився біля дверей, на які передбачливо вказував лікар, зиркнув на нього недобре. — Я зрозумів!

— Гаразд.

— Далі я сам.

— Прошу, прошу! Якщо у вас виникнуть питання, я в ординаторській до восьмої.

— Я зрозумів, — повторив Макар і вже хотів був одчинити двері палати, коли лікар обережно торкнувся його руки.

— Вибачте.

— За що?

— Одномісна палата звільниться тільки після дванадцятої. Ми були змушені помістити вашу… — лікаря знову заклинило. — Вашу…

— Маму! — нахабно видав Макар.

— …Маму у двомісну палату, але там не гірші умови, а навіть кращі! І це тільки до дванадцятої дня!

— Я зрозумів, — утретє повторив Макар, узявся за ручку дверей, зачекав, поки лікар здимить, і тільки потім реально зрозумів: він назвав Марту мамою прямо біля дверей її палати. Якщо почула… Дідько!

«Та де там! Мабуть, накачали снодійним, щоби не смикалася зайве», — підбадьорив себе і врешті вже відкрив двері палати.

На широкому ліжку сяяло бадьоре сонце. Механік напружився. «Ти зможеш, Саню!» — стимульнув себе. Ступив крок до ліжка, упав на коліна, головою у лікарняний матрац… Прошепотіти — «прости!». Безпрограшний варіант.

— Не спиш? — ляпнув натомість і аж виматюкався подумки. Ну що із ним таке? Помилка за помилкою.

Вона всміхнулася азартно і весело. Як молода.

— Який чудовий ранок, Сашенько!

Він зиркнув на неї здивовано…

— З днем народження, сонце, — пробелькотів розгублено. — Я тут… Квіти… Подарунок…

Вона кивнула з тією ж азартною, веселою усмішкою.

— Ти розбираєшся в шитті?

— В житті?

— У шитті, коханий! — сміялася так радісно, ніби тільки-но — з прохолодної прозорої ріки. Свіжа, чиста, натхненна.

— Марто… Може, я зарано потурбував тебе… Ти вчора… Я так перелякався… Подумав — ти померла, а я… Як же я без тебе?.. Всю ніч…

Макар уже приготувався повідати Марті казку про нічні блукання навколо клініки, та вона простягнула до нього руки, й механіку не залишалося нічого іншого, як обійняти коханку і констатувати подумки: «Не чула! Вона нічого не чула! Точно глуха!»