Євген Гуцало - Блуд

…немає більше таких мудрих, як моя покійна баба Катерина, і я не така мудра, як покійниця, бо й мені всевишній пожалів розуму. А може, не всевишній винуватий, а я сама винувата, що завжди викажу чоловікові за його вештання й шльондрання, за його походеньки та зальоти. Я викажу, а толку ніякого, чоловік від моїх докорів кращий не став, а лиш мені й гірше, бо після сварки тиждень не розмовляє, грошей не дає, спить окремо в сусідній кімнаті. Сама ж мушу потім і підлещуватися до нього, хоч він винуватий, а не я винувата. Він відтерпне душею й запитає: І чого ти не вдалася в бабу Катерину? О, баба Катерина — велика жінка. Пам'ятаєш чи забула? Згадуй частіше, бо я твою бабу часто згадую, ото б мені таку жінку!» Хіба не ірод? Ірод. Він про бабу Катерину від кого знає? Від мене. Дід Карпо в неї, а він тоді ще не дідом був, а здоровим дядьком, у колгоспному млині був за мельника. І як тільки коли не приходив додому, то всі знали, що він заночував у млині, бо мололи допізна, бо затримався з помольниками, бо перед досвітком не захотів тюпачити через усеньке село. Уморився трудівник. І домашніх своїх не хотів колошкати, коли ще чорти зорюють. А коли вусатий мельник після такого нічлігу в млині приходив у хату, баба Катерина, свята та божа, урочисто зустрічала господаря в чистій господі, в печі було випалено, було наварено, стіл застелено, долівку виметено, лавки вимито. Дід Карпо якийсь наче похмуро-винуватий, що ніч ночував у млині, полоскав над цебром руки з милом, а мовчазна хазяйка біля нього тримала рушник і зливала воду, потім він брав рушник і витирав руки. Статечно йшов до столу, статечно сидів на покуті, а господиня статечно щось йому ставила на стіл, щось забирала зі столу, вона без наказів угадувала кожне його бажання, — кожен порух брови чи погляд очей щось значив. Дедалі похмура винуватість спливала з довгобразого лиця, дедалі господар відходив душею і тілом після виснажливої нічної роботи, дедалі своєю послужливістю, слухняністю і покірливістю баба Катерина лікувала йому настрій, і він уже мав силу скупо всміхнутися їй, щось гмукнути чи кашлянути навіть, — і йому у відповідь вдячна господиня теж оживала, вільнішала, щасливішала. Аякже, годувальник сім'ї всю ніч трудився, поки ми в хаті спали, тепер годувальник сім'ї добився до родини, йому потрібен спокій та смачний поживок, щоб набрався сили для нової роботи, бо ж сьогодні теж ще скільки того труду, ще треба молоти й молоти в млині, що немає часу й переночувати в своїй теплій хаті, отож, діти, пошануймо свого батька й годувальника. Наморений і ситий, Карпо засинав на білій постелі, на білій подушці, а баба Катерина затуляла всякими рядюжками вікна, щоб денне сонце не світило в кімнаті, аби в кімнаті було темно, аби краще спалося хазяїнові. І знову йшов Карпо ген-ген пополудні до млина, і знову далеко за північ молов зерно людям, що зі своєю пшеницею добилися чи зі свого села, чи з сусідніх сіл, і знову було пізно повертатися додому, виробленому й замученому, то залишався ночувати у млині. І знову, коли приходив додому вже ранком, коли на городі, в хліві, на подвір'ї і в хаті було все попорано працьовитими руками баби Катерини, вона зустрічала його мало не біля воріт і знову зливала з кухля воду йому на руки, подавала рушник, і він сідав до столу й відпочивав на білій постелі, а вона затуляла вікна від сонця. Годувальник сім'ї відпочивав, а хазяйка й мусі не давала пролетіти. Мельник! Не так і багато було тоді в селі чоловіків, яких би так шанували. Ну, комірник. Але ж комірником стати міг усякий, хто найкраще догодив голові колгоспу й кого він призначив комірником. Ну, бондар, бо тоді ще бондарі були в селі, а народ квасив, солив, мочив, то діжечки були потрібні. Ще столяр, ще тесля, ще колій. Але ж мельник! Мельником треба було вродитися. Ось призначать тебе мельником, то хіба ти вже мельник? Це не директор школи. Й не один рік трудився дід Карпо в нічні зміни, та все рідше й рідше, аж поки справді став зовсім-зовсім дідом, аж поки й млина в селі не стало. Ні, млин зостався, але вже не молов людям зерно на борошно, щоб пекли хліб зі своєї пашниці, а стали завозити хліб з районної хлібопекарні, так що люди стали купувати хліб у магазині. А не стало млина, то якось хутко не стало й мельника, заслабував на груди, бо ж млин водяний, весь час мельник на воді та на воді, на протягах, ось і простудився, ось і не стало. Як плакала баба Катерина, як плакала, коли прощалася з небіжчиком! Дивилися на неї і казали, що довго без нього не протягне, ген як сама до нього проситься в могилу, мало сама не кинеться в яму. І як скоро не стало, упокоїлася, могила в могилу полягали. А я підросла, то почало до моїх вух докочуватися з людських балачок, за діда Карна, за мельника. Як ото він трудився у млині допізна. Бо таки трудився, правди піде діти. А як млин замовкав опівночі, то мельник брав на плечі мішечок з борошном свіжого помолу і йшов додому. Додому — це він так говорив тим, хто справді приїхав у млин здалеку і ніде більше не міг заночувати. А сам ішов з мішечком у село до якої-небудь молодиці й відносив свіже борошно — на хліб, на пампушки, на вареники, на галушки. А після війни в селі багато позалишалося і вдів, і незаміжніх дівчат, для яких так ніколи й не знайшлося законного чоловіка. То кожна була рада прийняти на ніч мельника, який прийшов не з порожніми руками. Й чекали його, й не кожній часто щастило, бо ж хіба могло вистачити одного мельника на всіх — та ще після роботи у млині? А він уже старався як міг. А що мав чуле серце, то багатьом старався догодити. Й не дивилися молодші, що він старший, але робітник був — як молодий, та й перебирати не було ким, та й з борошенцем свіжим приходив, а хто тобі отак борошенце принесе, хто ще тобі в хаті посеред ночі зробить свято? Багато знайдеться таких? Отож-бо й воно. І скільки діточок мельник насіяв по селу! Народ говорив, що понасіювалися з мельникового мішечка. А якщо навіть з його щедрого мішечка, то хіба вже не діти, то хіба в чомусь винуваті? Хоч мельникові, хоч не мельникові, а всі діти — Адамові діти, один у них батько. Знають про свого справжнього батька чи не знають, а однаково мають бути вдячні йому за те, що живуть, що Божим світом тішаться. І казав народ у селі: пішла баба Катерина до свого Карпа в землю, та так нічого не знала й не взнала, а тому й життя прожила щасливо, ніколи не сварила за його тини-перелази, ото іноді як мало треба для щастя — тільки не відати правди, бо від правди гризня та горе. А я думаю, що правда не в цьому, а правда баби Катерини то й зовсім не в цьому. Хіба оце, живучи в селі й добре знаючи свого чоловіка, вона була така сліпа та глуха? І не сліпа була, й не глуха. І хіба десь у глибині душі не мучилася так, як кожна б жінка мучилася на її місці? Мучилася, але ніхто про те не здогадувався. І не борошенця їй було жаль, що вночі розносив її мельник до вдовах та нещасних молодичках. А жаль їй було тих самих вдів та молодичок, шо їх жалів і її Карпо. Бо то він з великого жалю до них ходив, бо де б це їм ще такого щедрого чоловіка дочекатися, коли їх зовсім нема? Хай і вони звідають чоловічої ласки, не тільки ж усе їй, бабі Катерині. А ще їй було жаль тих чоловіків, що не вернулися з фронтів, бо в неї самої не вернулося два брати, а в цих братів позалишалися молоді жінки, то вже їм так важко доводилося, так важко, баба Катерина їм помагала, але ж є такі діла, в яких ніяка жінка ніякій жінці не допоможе, і ці діла — діти. Що вона, мудра, казала? Казала, що без чоловіка жінка здатна обійтися, але без дрібних діток — таки не здатна. Отому й зустрічала так свого Карпа, коли він казав, що залишався на ніч у млині ночувати, — ласкою зустрічала й добром, бо вона ж то знала, який він великий працівник. А ще ж була вдячна йому за його делікатність і повагу до неї. Хтось інший прямо та грубо сказав би своїй жінці, де він був та що робив, образив би свою жінку й себе заодно зганьбив, але тільки не Карпо, тільки не мельник — людина вродженої інтелігентності і порядності. Спробуй пошукай таких — не знайдеш. Колись би знайшов, а тепер ні… Ось мій чоловік. Усе радить мені: згадай свою бабу Катерину, згадай, як вона ставилася до діда Карпа. Я згадую. Так, я не баба Катерина. Але ж і ти, іроде, не дід Карпо. То справді був трудівник з трудівників, а ти? Потягун — і все, не більше, робиш ту роботу, яку в наш час зробить будь-хто й навіть краще за тебе. Переливаєш з пустого в порожнє, котишся порожньою бочкою з гори. То як же до тебе ставитись, як шанувати? Е-е, не станеш біля тебе мудрою бабою Катериною, не станеш, сам і винуват.