Євген Гуцало - Блуд

…завербовані дівчата, цілий поїзд курсантів! На якійсь станції підманули курсанти завербовану тамбовську дівчину, а чи вона сама захотіла, щоб молоді хлопці її підманули, й опинилася в їхньому поїзді, в купе. Спершу курсанти з усього купе з нею потішилися, потік до цього купе стали в чергу курсанти з усього вагова, всі хлопці задовальнилися й думали — не встане завербована тамбовська дівчина, а вона дочекалася станції і, чують курсанти, тільки лоп-лоп-лоп-лопі — так проворно побігла до свого поїзда, щоб не відстати.

…несамовита Маргаритка була ще молоденька зовсім, ще не замужем за Анчаровим, ще тільки збиралася за нього заміж. А він ще був не пробудженнй Везувій, це він пізніше пробудився, як Везувій, а тоді він ще був не пробудженнй Везувій. Його батько, якийсь відставний моряк у високому чині, відав порятунком потопаючих на Дніпрі, то молодий Анчаров у нього влаштувався на хлібну роботу. Тесав із дерева жіночі фігури. На повен жіночий ріст. 3 усіма жіночими принадами, з усіма відповідними формами: коли це груди — то груди, коли це задниця — то задниця, коли це щось інше — то це в жінки щось інше. Тільки обличчя пласкі. Звичайно, тесав не безплатно, а за гроші, бо в цій конторі по порятунку потопаючих на Дніпрі за ці жіночі фігури було покладено грубі гроші, то старому Анчарову не хотілося випускати живу копійку з рук — і він залучив сина. Хоч син Анчаров, ясна річ, ніколи раніше цим ремеслом не займався. Але дурне діло не хитре, приловчився й тесав з великим ентузіазмом і дуже боявся, щоб якась жіноча форма йому не вдалася, бо тоді б пропала робота, довелося б починати все спочатку. Маргаритка завжди сміялася з тих його фігур, що все в них неоковирне, що в них груди завжди більші, ніж задниці, дуже великі — й шукала причину у якихось начебто психічних відхиленнях у Анчарова. «Чому такі великі, чому?» — питала в нього, «Бо в мене таке світобачення», — пояснював він. «Поміняй своє світобачення, нехай у твоїх жінок будуть якісь нормальні груди, як у всіх жінок, бо де ти бачив таку натуру, навіщо?» — «Для зручності». — «Для якої зручності?» — «Щоб легше було хапати?» — «Навіщо хапати?» — «Аби врятувати. Ось коли така жінка тоне у воді — то її легше рятувати, а з маленькими грудьми — важче рятувати. За великі груди схопив — і легко тягнеш з води, а за малі груди важко хапати й важко тягнути з води», — «А чому за груди тягнути?» — «А за що?» — «Можна й за щось інше». — «Можна й за щось інше, але в інструкції сказано, що за груди найлегше й найефективніше». А що за дерев'яних жінок тесав Анчаров? На них тренувалися. Оті, зі служби рятування на водах. Затягували у Дніпро дерев'яні жіночі фігури, голі, зовсім роздягнені, бо ж у воді купаються голими та роздягненнми, й відпрацьовували на них відповідні прийоми. Голі рятівники — чоловіки, живі, кидалися на дерев'яних жінок, які начебто тонуть, і рятували, відточували майстерність, аби потім, коли доведеться рятувати насправді, бути у всеозброєнні. Гвалт стояв страшний. Збиралася на березі публіка, й не всі ж розуміли, що то в Дніпрі відбувається, чого так завзято голі чоловіки накидаються на голих жінок, тому публіка верещала чи від обурення, чи від захвату. Верещали самі рятівники, щоб увійти в азарт, бо дуже важливий азарт, коли накидаєшся на голу жінку, навіть коли вона дерев’яна. Ото хіба що не верещали дерев’яні жінки, коли їх рятували з води, але стояв такий гвалт, що публіці з берега здавалося — білі-білесенькі жінки теж кричать і чинять опір, бо рятівники швидше скидалися на гвалтівників, на банду озвірілих гвалтівників. А потім публіка витріщалась на голих жінок, коли вони опинялися на березі, коли на піску лежали врозкидь, і все дивувалася публіка, чому ці жінки дерев’яні, невже жива людська плоть стала деревом? А мабуть, потонувши й задубівши в воді, таки задерев’яніла, значить, спізнилися рятівники, й чому жінки не давалися? Все переплутувалося в головах — справжнє й вигадане, грішне з праведним, і, здається, не було на цих тренуваннях-заняттях щасливішого за Анчарова! Здається, він один щиро вболівав, щоб усі жінки були врятовані, бо для рятівників, може, їхні фігури були дерев’яні й неживі, а для нього — наче справжні, живі, зовсім не дерев’яні, й коли їх витягували з річки на берег, то він радів: о Марта! о Цезарина, о Тамара! Бо кожна дерев’яна жінка в нього мала своє ім’я, й коли для інших вони були на одне лице, то він їх добре відрізняв одна від одної. Але чому Цезарина, чому Тамара, чому Марта, а не якось інакше? Маргаритка підозрювала, що неспроста дано такі імена, що Анчаров цілком свідомо, хоча й не признавався, давав своїм дерев’яним жінкам імена тих дівчат, у яких був колись закоханий, але вони йому відмовили. Чому закоханий, чому відмовили? Я знаю, що так, тупала ногою Маргаритка, був закоханий — і відмовили, так що він закомплексований, навмисне дає дерев’яним фігурам імена знайомих дівчат, щоб відомстити їм, але ж пороху в нього малувато на справжню помсту, й він начебто хотів би, щоб усі ті Марти, Цезарини, Тамари потонули, та коли вони справді ось-ось мають потонути в річці, він боягузливо лякається своєї мстивості, лякається, що вони потонуть, а тому аж пісок під собою гребе, щоб їх таки було врятовано. Мабуть, садист-мазохіст, мабуть, збоченець. А чому? А тому, що з жіночими фігурами він може, нарешті, виробляти все, що завгодно, вони повністю в його руках, вони безборонні, жодна з дерев’яних жіночих фігур, навіть якби в чомусь, хотіла відмовити Анчарову, то не відмовить і не скаже, що про нього думає. Ось так. Я дорікала Маргаритці, що вона все це вигадує, що Анчаров