Євген Гуцало - Блуд

151

не такий уже садист-мазохісг і збоченець, як то їй вдається, і витісує з дерева жіночі фігури тільки тому, що старий Анчаров-батько в конторі йому добре за це платить, а якби не одержував за свою роботу грубих грошей, то ніколи б не стругав ніяких дерев'яних жіночих фігур і не було б ніяких підстав говорити про якийсь його садизм-мазохізм і збоченство. Бо вже скільки років Маргаритка приходить в майстерню, в якій він струже своїх ідолів, уже як спокушала, а вона таки вміє спокушати, й на коліна йому сідала, й проходжувалась перед ним своєю особливою звабливою ходою, від якої в хлопців паморочиться голова, а той Анчаров — анігугу, струже й струже дерево, наче холодні дерев'яні форми йому дорожчі за її живі й теплі форми, та він же ірод безсердечннй, бо знущається з неї, довірливої і доброї. Та б уже дерев'яний бовдур здогадався, чого вона ходить до нього в майстерню, та б уже дерев'яний бовдур ожив і кинувся б на неї, бо вона для того й створена, щоб її обіймати, але тільки не Анчаров, садист-мазохісг і збоченець. Ось подивися лишень на мене, каже Маргаритка, які в мене щокн, які губи, які очі, правда ж, гарні, всі чоловіки так і липнуть до мене поглядами, а мені приємно, а я вдаю, що не помічаю, хоч і як добре помічаю, бо що може бути дорожче за ті чоловічі погляди, лише один Анчаров не помічає. Хіба мої щоки, губи, очі можна порівняти з тими щоками, губами, очима, які він власноручно струже з дерева своїм бабам? А подивися на мою шию — це не яка-не- будь дерев'яна шия! А ось я роздягнуся, подивися на мене, — й Маргаритка почала роздягатися переді мною, щоб показати, яка вона, хоч я на пляжі не один раз бачила її, знаю. Спершу зняла кофтинку, зняла бюстгальтер, обома руками помасажувала свої груди, мовляв, подивись, які в мене груди, а груди в неї справді славні, хоч і невеликі, але хто сказав, що дівочі груди мають бути великі, справа не у величині грудей, а вони ж у Маргаритки — як двоє молочно-білих голубів, тільки не земних, які літають по Києву, а райських, які живуть у раю, літають у раю, на них тільки дивитися й милуватися, розквітаючи душею, а торкатися боязно, і якщо вже торкатися, то самим лише подихом уст, самим лише поцілунком, розумієш, навіть не губами, а таки самим поцілунком. Це йому не які-небудь дерев'яні, правда ж, сказала Маргаритка, але чому він цього не розуміє — от чого я не можу зрозуміти. А далі вона скинула міні-спідничку й зосталася в самому лише бікіні — клаптик рожевого краму ззаду і клаптик рожевого краму спереду, таке воно малесеньке, майже нема, а все-таки є, надаючи загадковості стрункій дівочій постаті. Маргаритка лукаво поглянула на мене, далі вигнулась ліворуч, вигнулась праворуч, закинула руки на шию і вигнулась назад, — і засміялась розкотисто: бачиш, яка я, бачиш? І пройшлася по кімнаті, навіть не пройшлася, а пропливла по паркету, пролетіла, бо в неї навіть не хода, а плавба, а політ, на неї і не хотів би подивитися, а подивишся. А поглянь на мою талію, а поглянь на мої стегна, засміялася Маргаритка, де ще в кого побачиш таку красу і таке витончене багатство? А талія в неї тоненька, а стегна в неї хоч невеликі, зате дуже пропорційні, й ноги в неї високі та граційні, схожа на якусь фантастичну істоту, але в природі немає такої істоти, з якою можна було б порівняти Маргаритку, будь-яке найщедріше порівняння не додасть їй вроди, а тільки відніме вроду. То схожа я на яку-небудь дерев'яну бабу, допитувалась вона, то хіба можна мене порівнювати з якими-небудь сгруганими фігурами, й не те що порівнювати, а й віддавати їм перевагу, знущаючись із мене своєю байдужістю? А тепер-от подивися й скажи, подивися й скажи, — й Маргаритка майже невловним порухом пальця зірвала з себе рожеве бікіні так, наче воно само злетіло легким пухом, наче вона й була без цього майже невидного прикриття, й тепер стала гола-голісінька, й диво дивне: чомусь мені здавалось, що не гола-голісінька, а був на ній якийсь химерний одяг якнайтоншої роботи, бо таке враження справляла її біла шкіра, яка десь із середини світилась м'яким і теплим світлом. Стала Маргаритка — й стоїть, дивиться на мене й нічого не каже. А що тут казати, коли все й так ясно? Є в мене слабкість до краси жіночого тіла, є, хоч я й сама жінка. Хочу чи не хочу, а буває замилуюся яким-небудь досконалим екземпляром. Звичайно, рідко трапляється, щоб аж весь екземпляр був досконалий, але ж — чи ноги, чи талія, чи грудні А то — лице. А то — просто хода така, що замилуєшся. А то — зачіска. А то — навіть у негарної жінки погляд блисне такий дивний, що прониже тебе струмом. А тут — уся Маргаритка досконала. Немає у тебе недоліків, кажу їй, ого хіба що єдиний недолік у тебе. Й торкнулася пальцем до ключиці на її лівому плечі. А що там, питає. Цяточка маленька, родимка чорна, кажу їй, більше нічого, але це ж ніякий не недолік, а просто особлива прикмета, в кожного є якась особлива прикмета, в тебе ось така, вона тобі тільки додає краси. Маргаритка зраділа, кинулась обіймати й цілувати мене, мало не задушить мене, то я спочатку її теж обіймала, а потім давай відбиватися від неї. Кажу, не шаленій, не шаленій, одягай своє бікіні та міні-спідницю й гайда, бо мені ще в університет бігти. А Маргаритка не дочула й питає, як ти сказала, як ти сказала, міна-спідннця? Ти не дочула, кажу їй, але в тебе справді міна-спідниця. Міна-спідниця, заспівала вона, одягаючи бікіні та свою міну-спідницю, але чого ж той Анчаров такий дурний, що струже своїх дерев'яних, ніяк спокусити не вдається, всі чоловіки, лише він — як якась дерев'яна фігурка, але ж інших чоловіків мені не кортить, а чогось закортіло оцю дерев'яну фігуру… То я їй дала пораду. Маєш таку спідницю, маєш свою міну, кажу Маргаритці, то чого тут даремно втрачаєш час, поспішай до нього, закладай свою міну під нього, й не може бути, щоб він не підірвався на твоїй міні, щоб не вибухнув, бо й дерев'яний би вибухнув. І ти підмостила дерев’яну свою міну, а твій Анчаров таки не дерев'яний, а живий, ото вибухне на твоїх міні, ото вибухне!.. І що? Хіба несамовита Маргаритка не скористалась моєю порадою? Потім усім хвалилася: під його фортецю я підклала свою міну — й фортеця вибухнула, бо немає таких фортець, які б не зуміли взяти більшовики. Це вона так цитувала Сталіна, а я її якийсь час навіть називала — більшовичка. Це ота більшовнчка, яка бере неприступні фортеці, підклала міну — й нема фортеці. А хто порадив? Я порадниця, я, не відмовляюсь від своєї поради. І виявився Анчаров не такий уже садист-мазохіст, не збоченець, не дерев'яна фігура. Маргаритка уже потім казала мені, що хай тільки спробує вистругати дерев'яну бабу й додумається назвати її Маргариткою, то вона йому все повідриває своїми руками. Бо ж з дерев'яною Маргариткою здорові мужики з команди рятівників вироблятимуть що завгодно. Я просила її заспокоїтися, не вигадувати, бо Анчаров ревнивий, хіба ж назве Маргариткою якусь дерев'яну фігуру, хіба він захоче, щоб здорові лоби з рятувальної братії виробляли що завгодно з дерев'яною Маргариткою — навіть з дерев'яною! А вона сердилася, що міг би вже й кинути цю дурну роботу — стругати бабів, адже тепер жонатий, то міг би заспокоїтися, а він допався, як дурень до мила. Я виправдовувала Анчарова — хлібна робота в цього, навіщо ж кидати хлібну роботу? Але чому струже самих лише жінок, жінок і жінок, несамовитіла Маргаритка. Я тоді реготала з неї, що вона ревнує чоловіка навіть до дерев'яних фігур. А я знала, чому він стругав жіночі дерев'яні фігури, а чоловічі не стругав. Знала — й маргаритці не казала, хай собі й далі несамовитіє, несамовитість їй завжди була до лиця, вона тоді стає прекрасною фурією, фурія-смолоскип. А чому все-таки Анчаров не стругав дерев’яних мужиків? Розгадка проста. За дерев’яного мужика йому б заплатили тільки сто карбованців, а за дерев’яну бабу він одержував по сто двадцять п’ять карбованців. А якби за дерев’яного мужика платили більше, ніж за дерев’яну бабу, то хіба б він не стругав тільки дерев’яних мужиків? Стругав би тільки дерев’яних мужиків, бо за гроші він тобі що хоч виструже. Скупий, прижимистий. Навіть скнара. Цікаво, що б казала несамовита Маргаритка, якби він зациклився, перестав стругати дерев’яних бабів — і стругав тільки дерев’яних мужиків?