Володимир Єшкілєв - Інше ґроно проникнень і свідчень

«Ось тут і бачили того велетенського щура. Тут він бомжа догризав».

У моєї подруги — живої довгоногої Барбі — більшають очі. Вона притискається до мене. Заради одного цього притискання я готовий увімкнути додаткові ресурси фантазії і уявити здоровенне щурисько, яке (он за тою залізною діжкою) відгризало волоцюзі кошлату голову. Лилася кров, жахливо ляскав стінами двометровий голий хвіст. Ні, триметровий. Двадцять сантиметрів у діаметрі біля сраки. А навколо пищали менші щурики, очікуючи недогризків… Тут царство Гадеса. І його слуг. Вони вартують того, щоби стати героями нових казок. Принаймні вартують того, щоби ними лякали дівчаток. Видобували адреналін з глибин їхніх досконалих і ніжних тіл. Тіло, виділяючи адреналін, пахне старою порцеляною.

Гід задоволений ефектом від своєї розповіді. Він посміхається і веде нас далі, на нижчі поверхи «нижнього» світу. Показує завалене устя старовинного підземного хідника «часів Потоцьких», освітлює нішу, в якій нібито знайшли кістяк та одяг жінки, зниклої три роки тому, заводить нас до великого круглого приміщення, яке дігери називають «храмом». Стелю тут підтримують грубі кам'яні колони, а посередині височіє щось на кшталт вівтаря. Жертовника. Гід виправдовує всі мої сподівання. Він починає розводити про «сатанистів», «чорні меси» та інші таємні страхіття підземних святилищ. Показує Барбі намальовані крейдою та вуглем перевернуті хрести і пентаграми на стінах «храму». Чесно відробляє п'ятдесят гривень. Молодець.

Повернення стає насолодою. Холодному і сірому зимовому небу «середнього світу» ми з Барбі радієм як найкращому видінню у житті. Барбі підстрибує від захоплення. Нам вже не треба ніякої «справжності». Ми готові дивитися «Нє радісь…» і навіть «Ніндзю з Беверлі-Хілз». Пити розчинну каву, їсти «мівіну» і любити ріднесеньку «матрицю». До чергової депресії, зрозуміло, коли тепла кава «середнього» знову почне вертатися до горла. Але тоді мене вже не спокусити люком. Краще потратити трохи баксів і таки відвідати Тибет. Завтра подзвоню в агенцію і спитаю «кіко то вартує до Лхаси». Про всяк випадок.

Що довшим стає мій список «особливих людей» сьогодення, то менше мені хочеться називати їхні прізвища, імена або псевда. Спроможності розвідок, папарацці та просто цікавих піплів зростають. Безпечніше казати «він», «вона». Принаймні гріха вибовкування чужих секретів таким робом можна уникнути. До пори до часу…

Отже, про «нього».

Він рідко з'являється на моїх обріях. Він — утікач і підпільник. Він твердо переконаний, що навколо нас відбувається таємна змова, він чує зловісні кроки майбутнього глобального володаря, він несе людям правду про близький прихід всесвітнього уряду та його господаря — Звіра. Як і належиться правдивому партизанові, він з'являється проти ночі, стукає у вікно парольним чином і ретельно перевіряє ситуацію поблизу будинку. Я пропоную йому вечерю, ванну й нічліг. Він сприймає це як належне, без подяк і вибачень. Він — на фронті, серед щоденних небезпек і згіршень. Люди доброї волі, як він вважає, зобов'язані допомагати партизанам. В його переліках сущого я належу до «цивільних» людей доброї волі. Наразі.

Після виконання всіх належних ритуалів конспірації, втікач сідає вечеряти у вітальні. З його взуття на мій антикварний паркет стікає брудна вода (а мені чомусь незручно сказати фронтовій людині: зніми свої гавнодави). Його засмальцьована куртка наражає оксамитову накривку крісла на позачергове прання. Моя подружка, налякана його виглядом (чи відлякана його запахом), ховається в найглибшому з крісел найдальшої кімнати. Від втікача линуть хвилі неспокою. Світ навколо нього змінюється і втрачає впевненість. Тепер лінія фронту поміж добром і злом проходить моєю вітальнею. Я цікавлюся фронтовими новинами. Мої запитання також ритуальні. Втікач мовчить. Він вирішує, що варто, а що не варто розповідати лохуватому цивільному симпатикові. Це теж частина ритуалу.

Він випиває перші сто грам. А це вже знак довіри. Я розумію, що розмова таки відбудеться.

Він починає розповідати чергову «главу» своєї історії. Історії того, хто йде проти течії. Вічну історію опозиціонера і дисидента. Ворогів він називає «вони» (можливо, з тих самих міркувань, що викладені на початку цього шкіцу). Я вже знаю, що «вони» в його уяві майже не персоніфіковані. Це просто сила. Незмірно могутня, всюдисуща. За якою стоїть якийсь таємний конклав нотарів і стратегів всесвітньої змови. Можливо, він навіть не вважає «їх» людьми. Можливо, для нього «вони» лише людиноподібні істоти, чий дух і чия плоть давно поглинуті потоками пекельних енергій. Такі собі «іґґви», демони, замасковані під людей, з марень Даніїла Андреєва, «регулятори», що зійшли зі сторінок «Темної вежі» Стівена Кінґа і розчинилися серед друзів і приятелів. До того часу X, коли… Краще про це не думати.