Володимир Єшкілєв - Інше ґроно проникнень і свідчень

«Вони» незмінно перемагають. Вже три століття «вони» завдають поразки воїнам Світла, змушують їх утікати, ховатися від ока Звіра, змінювати імена та криївки. Воїни Світла відступають на марґінеси, збирають там сили спротиву, але всі їх контрнаступи приречені. «Вони» спираються на гроші, тисячолітню мудрість окультних орденів і технічну могутність правлячих верств планети. «Вони» купують і підкоряють собі уряди і конфесії, правоохоронців і мафіозі, «лідерів думок» і ЗМІ.

Що залишається партизанам Світла? Законспірована мережа однодумців, забуті монастирі, стежки суфіїв, гаражі байкерів, підвальні тусовки крайньо лівих і крайньо правих. А ще — прихильність дівчат-неформалок і рідкісні хвилини чудового колективного «надрозуміння». Хвилини, задимлені драпом, пропахлі збройовим мастилом, бензином, ремінною шкірою і томатними консервами.

Він розповідає вже півгодини, але я не знаходжу в цій розповіді нічого принципово нового. Знову поразки, імена загиблих і втрачених однодумців. Одного знайшли з проламаною головою, другий повісився (або його повісили), третій прийняв клеймо Звіра і перейшов на бік ворога. Далі — розчаровані адепти, ненадійні неофіти, інфіковані подружки, провалені явки, вкрадені гасла і заслані козачки. Я відкорковую другу пляшку. Заспокоюю партизана: так має бути, друже. Світ згіршується і йде до загибелі. Ми не доживемо до очищувальної кризи.

«Доживемо!» — каже втікач і ми п'ємо за перемогу. За світло в кінці тунелю. За неназваного спасителя й за ту, яка його народить. Потім він стомлюється і ми мовчимо. Заради такого мовчання варто жити. Воно між минулим і майбутнім. Цим мовчанням долається вся наша Залізна Доба. Вся ця факана Калі Юґа.

«Сонце зійде!» — це наш останній тост і я йду до кабінету заспокоювати подружку. А він залишається у вітальні, під жовтим світлом люстри, з «Кодексом Бусідо» і розстеленим ліжком. Він ще буде курити, вичитувати з роздумів самураїв «схід Сонця» і проказувати мантри. Ранком він щезне. Можливо, я не побачу його ніколи. Втікачі не люблять повертатися. Адже час йде, а сила Звіра зростає.

Минуло півстоліття з дня смерті відомого в англомовному світі історика і письменника Джорджа Райлі Скотта, автора таких повчальних та актуальних досьогодні книжок, як «Історія півнячих боїв» (1928) та «Сексуальні проблеми у військовий час» (1935). У різноманітному доробку цього автора є книга A history of Torture (нашою мовою — «Історія тортур»), написана у 1940 році. Серед розділів цієї, популярної у свій час, монографії знаходимо, зокрема, й главу з інтригуючою назвою «Форми тортур, що застосовуються до тварин».

Скотт повідомляє читачам, що у 1457 році за вбивство п'ятирічної дитини була повішена свиня (кати, певно, намучилися і насміялися, шукаючи шию). У 1474 році у Бале півень за «протиприродний злочин відкладання яйця» був засуджений до спалення біля ганебного стовпа. У 1565 році одного симпатичного і веселого мула визнали винним у сексуальних домаганнях (здається, успішних) до заміжньої жінки. Копитного казанову засудили у Монпел'є на спалення живцем, а через те, що його було одностайно визнано не тільки розбещеним, але й злочинно налаштованим до всього людського племені, мулові перед стратою ще й відрубали усі чотири ноги. У 1557 році у Франції свиню, яка з'їла дитину, засудили закопати в землю живцем.

Як на мене, ці епізоди світової історії свідчать, що поступове відчуження людини від тваринного світу відбувалося драматично й не без правничих напружень. Але серед усіх тих жахіть, що їх зі смаком та відповідними подробицями наводить письменник Скотт, є й дещо прикольного. Так, до прикладу, він переповідає анекдот, що міститься в антикатолицькому опусі такого собі Дейвіда Ентоні Гейвіна, англійського полеміста першої половини вісімнадцятого століття. Гейвін розповів про таке:

В університеті Сараґоси (Іспанія) у часи короля Карла Другого працював професор Гвадалахара (Guadalaxara), якого студенти любили, як болячку в оці. Одного вечора ті злочинні студенти (певно, захланні двійочники з безнадійною кількістю відробок за пропущені заняття) підстерегли професора за містом, у полі. Що він там робив? Дивився на зірки? Вертався напідпитку від юної поселянки?..

Там, в полі, лежала здохла коняка. Труп коняки лиходійні спудеї вительбушили, а в розпороте черево поклали зв'язаного служителя науки. Шкіру ретельно зашили, ззовні залишивши лише голову Гвадалахари якраз під конячим хвостом. Остання подробиця свідчить про неабиякий цинізм тодішнього студентства.