Володимир Єшкілєв - Інше ґроно проникнень і свідчень

Другою рибою істини стали звістки від тих, хто загубився у західному поході. Вони повідомили, що вийшли на береги океану, але тубільці не знають мови атлантів і вже кілька століть вважають Атлантиду загиблою. В супермаркетах біля берега океану наші мандрівники не знайшли ані бульби, ані цибулі. Дефіцит круглявих харчів та дивний присмак у напоях змусив замислитися командирів та укладачів мапи. Вирішено було шукати Атлантиду північніше і переважно вночі. Що безнадійнішим ставав пошук, то приязнішали тубільці. Вони приносили до наметів кольорові скляні кульки і казали, що їх викинуло на берег океану з невідомих глибин, де живуть лиш восьминоги і кракени. Вони натякали, що кульки таємничо пов'язані із релігією атлантів, але ретельна перевірка не виявила в тих кульках жрецької магії. Дехто з мандрівників захворів від розчарування.

Третя риба істини виплила з монетного двору. Там несподівано почали відливати залізні ордени і вкривати їх блакитною емаллю. Збоченське поєднання заліза з блакиттю стурбувало художників і поетів. Багато з них звернулося до давніх оковитих ритуалів і вклякло перед вівтарями, очищеними медом. Вони молилися ревно і заглиблювались до сяйва в очах. Але з того знову не вийшло нічого путнього: до блакиті монетники почали підмішувати сірку.

Ми зібрали риб істини і віднесли до чистої води. Ми не стали пророкувати зрушення світу, адже світ зрушився задовго до нашого народження. Ми не відкликали мандрівників з берегів океану, адже не всі скляні кульки ще перевірені на присутність магії. І ми відмовилися від орденів, навіть не мотивуючи цієї відмови.

Ми лише чекаємо, коли осінь в Інчжоу перейде в зиму. У ту дощову зиму, що наповнить водою висохле озеро.

Від подій, які увійшли в переліки суспільних збуджень під назвою «Помаранчевої революції», минув час. Вони ще не стали «історією» у повному розумінні цього слова. Але вони вже й не несуть у собі рушійного напруження творчих верств суспільства, притаманного «теперішньому».

Явища на такій «проміжній» відстані стають зручними для символічних трактувань. Треба знайти особливі знаки-закріплювачі, якщо хочемо колись ще раз відчути сьогоденний алхімічний смак «вудженої» революції. Ревсмак-2006. Специфічний смак вже розпруженого, нафаршованого спогадами «буття другої свіжості». Тої свіжості, котрої буцімто не буває…

Для європейських алхіміків сімнадцятого століття двоголовий орел означав «час». Або ж символізував «течію підземної ріки Алтей», що трошки складніше для розуміння сучасної людини. Яка погано знає давньогрецьку міфологію, дивиться шоу про «останніх героїв», слухає «Новиє пєсні о главном», двоголових орлів бачить лише на гербах Росії ті Албанії і відстоїть від засновників алхімічного Ордену Рожевого Хреста на чотириста років.

Але насправді символіка орла не є недоступною для невтаємничених. Ліва голова орла повернута в минуле, права — у майбутнє. Посередині — таке собі «межичасся», відблиски примарного підземного світла на хвилях примарної підземної ріки часу. Ця ріка, переконують нас містики, тече з колишнього у невідоме «завтра» й ніколи не повертає… Відблиски на її хвилях важко вловити оком і думкою. Особливо коли око і думка звикли лише до банального бачення. Ще важче — втиснути це Світло Межичасся у рамки різноманітних класифікацій та визначень.

Так само і з подіями Помаранчевої революції. Можна означити їх простими словами. Мовляв, це була «революція зомбованих». Але це не скаже нам нічого суттєвого. Й мудрого теж. Можна сказати: революція породила небачене піднесення народного духу. І в цих словах важко буде знайти щось значущіше за підозрілий патос. Можна, натомість, пошукати глибші та змістовніші знаки та символи для визначень. Можна також спробувати розповісти кілька історій про помаранчеве світло між головами орла.

Перша оповідка буде про врятоване село. Це одна з популярних (і регулярних) історій. Вона проста й своєю простотою завжди приваблювала голлівудівських кіношників.

Зміст її такий: селище тероризують бандити, селяни наймають загін професійних бійців і ті дають бандитам прочухана. Більшість із найманців теж гине у бою, селяни повертаються до звичного життя й не відчувають вдячності. «Сім самураїв» Куросави, «Чудова сімка» Джона Еліота Стерджиса, «Червона ріка» Говарда Гоукса, «Дика банда» Самюєля Пекинпа, «Вовки Калії» Стівена Кінґа, «За дещицю баксів» Серджіо Леоне — великі притчі про врятоване село. Про подолання безвиході. Про спасіння.