Зелені діти з Вулпіта, так само, як і зелені діти з Підгір'я, не їли м'яса і харчувалися виключно зеленою квасолею. Згідно з повідомленням Ральфа, коли діти виросли і навчилися англійської, дівчинка розповіла, що її нарід живе в країні, де ніколи не світить сонце і всі люди зелені. В день, коли діти загубилися, вони пасли вівці і зайшли до печери, звідки чули церковний дзвін. Вони рушили в напрямі звуку і вийшли під яскраве сонячне світло. Богослов Вільям з Нюбурґа, коментуючи розповідь літописця Ральфа, стверджував, що зелені діти прийшли з побожної країни святого Мартіна.
Попри ці давньоанглійські свідчення й кабалістичні натяки ребе на множинність світів, Любарт Вінцентович сказав всім своїм друзям, що зелені діти є реліктовими неандертальцями, нащадками давніх мешканців карпатського передгір'я «русинантропів гігантськовухих». Він вирішив повезти зелених дітей до Парижа і зробити там наукову сенсацію, але поки збирав гроші, почалася світова війна. Зелені діти не витримали згіршень мілітарного періоду і померли чи то від тифу, чи то від пташиного грипу, відомого як «іспанка». Спроби Левицького викопати їхні кістяки з могили наштовхнулися на спротив ксьондза і католицької громади.
Левицький запив і почав надовго затримуватися в карпатських печерах. Після війни жандарми зловили його, хворого та побутово занедбаного, і відправили до санаторію. Амвросій Гапусяк і ребе Земекіс відвідували його, привозили книжки і слухали нові версії НПГ. Смерть краєзнавця була легкою. Він помер уві сні.
Проблема вампіризму у межиріччі Бистриць
Певні оповіді варто починати з узагальнення. Напевне усі міста, побудовані (хоча б частково) на болотах, мають загадкову здатність акумулював негативну енергію. Накопичувати негативні події. Щодо Буенос-Айресу це помітив письменник Борхес, щодо Петербургу — письменник Достоєвський, щодо задовбаного привидами містечка Деррі — письменник Стівен Кінґ. І я б не хотів, щоби поряд з назвою «Івано-Франківськ» в цьому контексті колись вказали моє прізвище. Але ж факти…
Колись це місце носило назву «Заболоття». І спальний мікрорайон із влучним псевдо «БАМ» стоїть на колишньому болоті. А ще: реальна кров політиків на підлогах франківських ресторанів «Слован» і «Баварія», резонансне вбивство заступника губернатора за якихось сто метрів від мого будинку. Ще: міські легенди, густо зафарбовані у криваве.
Одна з них — про вурдалака.
На старому станіславському цвинтарі є могила вампіра. Вона поруйнована й непримітна. Останній раз вурдалак залишав свою криївку у грудні 1974. Мені тоді було дев'ять. Я пригадую незайманий і спокусливий сніг на майданчиках сусідньої цегельні, кухонні перешіптування батьків про загадкові висмоктані трупи. І заборону виходити на вулицю. Й, навіть, гратися у дворі. Заборону, котру не здатні були подолати мої вишукані істерики з припадками, конвульсіями, носовою кровотечею та іншими симуляціями. А ще — дорослі конвої для школярів, що верталися з другої зміни. Коли вже темно.
Міськком партії тоді твердо визначив, що вампірів бути не може. Бо вурдалаки і марксизм-ленінізм є несумісними. Після п'ятого чи шостого трупа несумісність була частково подолана (метафізичний бік тодішніх владних рішень бентежить мою уяву) і підозрілу могилу випалили військовим вогнеметом. Напалмом. Суворі були часи. Мілітарні. Чи, може, про напалм придумав я в медитативних (гм-гм) мареннях? Малоймовірно. Як би там не було, за легендою цей радикальний і популярний в ту добу засіб (ще, нагадаю, йшла війна у В'єтнамі і палали, нищені американським напалмом, хрестоматійні села в хрестоматійній сельві) порадив войовничим матеріалістам старезний тубілець. Такий собі стівенкінґівський алкоголічний абориген вулиці Київської, що пам'ятав попередні вампірські гастролі — у сороковому році, «за перших совітів». Могила сходила димом три доби, потім появи трупів припинилися.
Проминула епоха Брежнєва і доля влучними копняками (красіво написав, правда ж?) загнала мене, сімнадцятирічного, на терени ремзаводу. Там я працював електриком. Іноді заходив на територію військової механізованої колони, до заводу приписаної (на випадок нападу імперіалістів). Там була акумуляторна.
Вона жила своїм відрубним життям. В ній тхнуло самогоном і бійцями позавідомчої охорони. Серед свинцю й кислотно-лужних перетворень там працювали питущі персонажі. Вони були немолоді, сповнені філософії і передчуттями цирозних йожиків (не плутати з їжачками, тим більше — з білочкою; то — інше). Один з них — відставний емґебешний дідо Л. — мав тяжіння до похмільної бесіди. Його містичні розповіді були побудовані переважно на місцевому матеріалі. Якби якійсь краєзнавець записав їх, то в наші патріотичні часи ними б виховували любов до малої батьківщини.
Читать дальше