Володимир Єшкілєв: Інше ґроно проникнень і свідчень

На вокзалі міста Ч., за добрим масонським звичаєм, двійко братів з «Золотої зорі» зустріли Солтиса з учнями. На розкішному авто їх доправили до не менш розкішного заміського ресторану. Там, в приємному павільйоні під віковими дубами і липами, їх привітали доторками, знаками і словами Наглядаючий майстер української провінції «Мемфісу», майстри регулярних лож міста Ч., заступник міського голови брат Н., головний архітектор міста брат О. і депутат брат С.

Вони урочисто і велемовно повідомили Солтисові, що його заочно піднесено до символічних посад «почесного обраного носія Хоругви Хнума» в ложі К-43 та «почесного тлумача священних текстів Західного Пілону Карнаку» в ложі К-51. Ці посади, як повідомив Наглядаючий, давали Солтисові «достатнє і повне право» пройти величний і страхітливий ритуал підняття у 55 градус «Мемфісу», але старий розенкройцер з подяками і перепрошеннями від такої честі відмовився, пославшись на підупале здоров'я. Відмовився він також прийняти дванадцятипроменеву срібну зірку «Ордену Луксора до Пломеніючої Зорі». Натомість він познайомив Наглядаючого зі своїми учнями і рекомендував прийняти їх у регулярне братерське спілкування.

Перед тим, як сісти за стіл, Наглядаючий попрохав Солтиса приділити йому кілька хвилин. Вони вибачилися перед братами, усамітнилися в ресторанній альтанці, обмінялися секретними «доторками вищих градусів», визнали один одного в належних рівнях і Наглядаючий сказав:

«Северине, високовчений брате, маю одне нагальне прохання до тебе».

«Уважно слухаю тебе, вельмидостойний брате Борисе».

«Як відомо тобі, кожна регулярна ложа „Мемфісу“ от вже чотири з половиною тисячі років, окрім індексу, отримує таємне герметичне ім'я, яке ми, за святою єгипетською традицією, називаємо „менанх“».

Солтис кивнув на знак розуміння.

«Щодо менанху нової ложі К-56, — продовжив Наглядаючий, — серед братів виникла прикра суперечка. Достойний брат Олександр запропонував назвати ложу іменем „Германа до чорної Черепахи“, щоби продовжити традиції назв давніх галіційських лож. Так, нібито, називалася ложа у Величках, заснована Йозефом Клеменсом у 1777 році. Але ця ложа тоді підпорядковувалася Празькій префектурі Великої національної ложі Австрії і до традиції „Золотої зорі Мемфісу“ не мала ніякого стосунку. Натомість брат Андрій запропонував менанх „Істинний ашлар до Озіріса“. Але братам, що перебувають у філософських градусах, чомусь не подобається слово „ашлар“. Хочуть просто „камінь“. А це вже не подобається мені. Ми вирішили, що тільки така заглиблена у таємниці назв людина як ти, брате Северине, зможе правильно і животворно підібрати менанх для К-56. Прошу тебе не відмовити».

«Назвіть ложу „Ха“», — порадив Солтис не роздумуючи ні хвилини.

Певно, така швидкість вразила його співрозмовника. Наглядаючий майстер на хвилину замислився. Потім якась тінь спала з його обличчя і очі його прояснилися. Він полегшено посміхнувся, поплескав розенкройцера по плечах і сказав:

«А ти ще не втратив дзену, старий. Нехай буде так».

На банкеті учні Б. і М. уникали курятини і пили виключно ірландське віскі. Вони дивувалися тому, що підпилий Наглядаючий постійно збивається у своїх тостах з регулярної мови на якусь дику суміш давньоєгипетської та української й промовляє щось на кшталт «хата-ха» чи то «ха-анхой». Солтис пив небагато, мружив вибляклі в мандрах очі, загадково посміхався в бік депутата і віце-мера, а достойний брат Олександр увесь час намагався в чомусь переконати старого розенкройцера. У чому саме, учні так й не допетрали.

Під кінець банкету сталася смішна пригода. Великий яйцятий кіт прийшов до павільйону і став нявкати на Солтиса. Достойний брат Олександр в цю мить чомусь дуже зблід, а старий розенкройцер вийняв з колоди та показав йому XIX карту з «Таро посвячених» німця Якима Вінкельмана, яка називається Sonne des Osiris — «Сонце Озіріса». Він промовив до Олександра, тримаючи карту перед його очима:

«Вогонь запалюється в духів тільки коли вони переборюють матерію, мій брате. Сонце освітлює тих розумних, які піднеслися над туманом попереднього способу мислення».

Брат Олександр від тих слів знітився й приклав руку до серця на знак братської згоди та упокорення перед істиною вищого градусу. Наглядаючий полегшено й голосно засміявся. Він підвівся з повним келихом золотавої «біхерівки» і проголосив тост: «За тих котів, які вчасно нявкають».