Галина Тарасюк: Грішні, чесніші за херувимів...

Що ж до етично-моральних засад, то сільським дітям, аби уникнути різних психічних і психологічних травм, дозволялося любити домашніх тварин, але не забувати про їхнє призначення.

Не знаю, чи сьогодні для сільських дітей день кабана свято, але для нас, дітей, батьки яких вижили наперекір усім голодоморам, геноцидам, етноцидам, війнам і репресіям, дітей, які самі росли на пісному борщі й каші, і мали за щастя склянку молока, в країні, де насаджувалась ідеологія страху перед голодом і війною, де навіть хліб був не звичайним продуктом, а фетишем і священним символом, дітей, які бачили м’ясо тільки на Великдень і Різдво, цей день кабана був великим святом. Отакий дикий кабанізм!

Сільбуд — ще одне свято моєї душі!

Після арештів, судів, амністій тато більше не рвався будувати комунізм в окремо взятім селі. І в начальство не ліз. А повернувся на духовні кола свої: став завклубом, керівником хорового й драматичного гуртків та духового оркестру. Навіть сам кіно показував.

О сільбуд! Через тьмяне віконечко твоєї крихітної сцени я зазирнула сполохано у незнаний білий світ, такий далекий і недосяжний, що про нього можна було хіба що самому складати казки і легенди…

Але відчинилося віконечко у кінобудці — і з білої стіни сільбуду зійшов до мене, світ обійшовши, “Бродяга”, і вискочив із джунглів “Тарзан”…

Тут я вперше на маленькій, з долоньку дитячу сцені, побачила найкращу, найгеніальнішу постановку “Назара Стодолі” — мого тата. І його в головній ролі… Тітка Ганя грали наречену Назара Стодолі — Галю, дядина Ксеня — ключницю Стеху, дядько Олекса — сотника Хому Кичатого, а дядько Тьома Старший — Гната Карого…

Тут я побачила вперше і “Лимарівну”, і “Сто тисяч”, і “За двома зайцями”… Чи не всю українську класику… І де що із того втраченого духовного злету, яке через роки назвуть “розстріляним відродженням”.

Тут я вперше відчула запах книжок. І дух Слова… Серед дерев’яних стелажів, збитих моїм татом… І страх, і… щось схоже на гнів, дізнавшись, що за слово — розстрілюють! Не десь — за морями-океанами, не в далекому минулому, а — тепер, у країні, де я живу, на рідній мені землі…

Тут, у сільському маленькому клубі, де, як у чарівній скриньці, жило справжнє велике нелукаве мистецтво, я зрозуміла, який талановитий народ, до якого належу…

Низько кланяюсь твоїм збитим порогам, твоїй небесно високій стелі, і білим стінам, і крихітній сцені, мій великий Храме, мій сільбуде, за те що ти в мене був!

Їдучи з татом до станції на високо намощеному соломою та застеленому новим рядном возі, слухаючи смішну історію про битву моїх баби за хліб, я раптом зловила себе на тому, що і тата слухаю якось… не так… якось по-іншому, і дивлюсь на світ, на поля і лісосмуги, і схід сонця ніби іншими очима… Щось у мені відбувалося, але не від радості чи пихи, бо те, що я у тринадцять років стала робсількором, не знімало з мене обов’язку день при дні пасти за селом нашу корову Муру, бавити маленьку сестричку Надю, годувати свиней, красти кролям буряки на полі, а курям — сипати кукурудзи, носити з копанки ряску качкам, сапати, полоти город, сушити сіно і ще й вчитися добре, бо тато покладав на мене великі надії. А тут ще додалося з тим робсількором — на наради їздити! І аж бозна-куди — в Гайсин! Це на перший раз підводу виписали. А вертатися доведеться пішодрала.

І страх перед незвіданим холодить мені душу, але — даремно, бо їхати поїздом було зовсім не страшно, і Гайсин виявився не таким вже й великим містом, і з’їзд був звичайною нарадою, а робсількори — звичайними людьми, тільки старшими за мене.

Закінчилась моя перша подорож за три моря теж добре. Почався з’їзд робсількорів з того, що редактор районки, який сидів у президії за столом на сцені, взяв довгий список і почав зачитувати прізвища, перевіряючи чи всі приїхали. Отож кожен робсількор вставав, розкланювався, і сідав, червоний, як рак від таких почестей. Коли черга дійшла до мене, я теж встала, але на те редактор не звернув увагу. Він і далі водив очима по залу, питаючи:

— Так є чи нема, приїхала чи ні наша шановна…?

— Приїхала! — пікнула я здавленим від хвилювання голосом, намагаючись стати вищою, але тісні ряди робсількорів все одно заступали мене від редактора своїми мудрими головами. Тоді я підняла руку і стала нею щосили вимахувати, як на уроці, коли дуже хотіла заробити п’ятірку.