Галина Тарасюк - Грішні, чесніші за херувимів...

Отож тітка зносили навесні до нашої хати ті страшні, як з Бухенвальду, поросята, а я мала їх відпоювати тепленьким молочком, запихати кулешиком доти, доки вони не починали рожевіти і кувікати, як справжні поросята. А далі у меню свинтусів йшли, як казали тітка, лічебні бурани: дрібненько січена кропива, живокіст, щавель, присмачені кулішем. А коли під осінь підсвинки виростали на добрих свиней, у хід ішла вже бурякова гичка, яку я тоннами переносила поночі з колгоспних бурякових гонів у наш хлів.

Тітка мої мене любили за те, що я “така сама дурна до роботи, як і вони, і крепка”.

Заради такої похвали я була готова хоч цілу ферму свинячу годувати, лише душа боліла за невезучого тата, бо ж чула: знов віддав першому попавшому заготовітєлю так тяжко зароблені нами з тіткою гроші. Та, нарешті, Бог зглянувся, ми долабудали хату, вкрили бляхою дах і на Октябрські справили новосілля.

Отже, у моїх тітки Вери тепер залишилась тільки одна мрія — про групу. Не-здій-с-не-нна! Бо за звичай групу давали тільки жінкам сільського начальства. Головисі першій — за давлєніє. Тому-то моїх тітку і кликав бригадир частенько сапати на городі в головихи.

— А норми? — резонно запитували мої тітка. — Хто буде сапати моїх 12 гектарів бураків, три — соняшника, п’ять — кукурудзи, баштан в Чагарах і поминдори коло Жолубка?

— Не переживай, я тобі запишу по два трудодні за день.

Тітка цього лиш чекали і згоджувались. А на ранок заходили за мною, і ми йшли сапати слабій головисі . Але коли вже й комірник став тітці загадувати сапати на своєму городі замість своєї слабої на порох серця жінки, тітка не витримали і сказали комірникові, все що думали про все “ темне, безграмотне, що з кріпаків випасалась, а в пани не вписалось”.

Мої тітка теж мали тільки три класи, але знали все . Про що не спитай, тітка знають. А найбільше, як мій тато, про людську несправедливість, через яку один панує, а другий — бідує. І хоч би здихав, а групи йому не бачити!

О, це грізне, невмолиме нічим почуття соціальної несправедливості! Це воно зробило мене робсількором районної газети “Трибуна праці”. Першу свою замітку я написала про симулянток і про те, як несправедливо їм дають групи . І дала прочитати замітку татові.

— Ніколи не пиши більше пасквілів на людей. Тим паче, наших, сільських, — сказав тато замість того, щоб похвалити.

Я тепер думаю, що така різка критика могла убити в мені взагалі бажання братися за перо. Але тато знав, що робив.

— А що писати? — ощирилась до тата моя вражена людська гідність.

— Вірші, оповідання… мало що можна писати… — кинув тато відчепно та й пішов собі. Ображена, я побігла з дописом до тітки. Тітка довго дивувалися, не могли повірити, що то я сама все те написала, а в кінці сказали, що тато правду каже: отих паскалів на людей не треба ніколи писати.

Отак я отримала перший урок журналістської етики, ще не відаючи, що стану журналістом і все життя віддам цій каторжній праці. Жаль, тільки, що не могла зарадити, в газеті працюючи, моїм тітці з групою: тітка позоритись перед людьми не захотіли.

Але бувало й на моїй вулиці свято. Часом мені здається, що я прожила кілька століть, кілька епох. Від середньовіччя починаючи. Адже, коли я пішла в перший клас, у нашому селі не було ще електрики. Я вчила уроки при гасовій лампі, при якій мій тато читав книжки, а мама пряла. І я, вивчивши уроки, бралася до кужеля. Веретено так і фуркотіло у моїй маленькій долоньці. Так я заробляла у колгоспі свої перші трудодні. На той час вже й Сивуху зняли, і ніби жити стало легше і заможніше, і техніки побільшало, а жінки все одно ще косили косами горох, а пшеницю обжинали серпами, а пізньої осені по-давньому, як ще з діда-прадіда, у річці мочили коноплі , або прядиво… Матірку — на мотуззя, плоскінь — на полотно домоткане, рядна та кропив’яні мішки.

Це була друга велика осіння громадська подія. А перша, коли спускали перед празником, храмовим святом, громадський ставок. О-о-о! Ото була подія. Тоді до ставка сходився весь народ. Жінки з дітьми з греблі спостерігали, як чоловіки, у високих рибальських чоботях, бродили по коліна у масному намулі і згортали у відра, мішки, сітки величезних, вигуляних за літо королівських та дзеркальних коропів, окунів, здоровенних крапчастих щук, вусатих сомів та в’юнів, яких інші чоловіки, ті, що на березі, зсипала у високі діжки з водою і відвозили возами у колгоспну комору. Але люди на греблі з нетерпінням чекали кульмінації рибальського свята.