Валерий Шевчук - Око Прірви

– Гаразд, брате, – сказав я. – Чини як вважаєш за потрібне.

– Не я вважаю, – рівно прорік Созонт, – а чинити так велить мені обов’язок.

– Який обов’язок?

– Той, про який не раз казав, – пізнати правду. Боюся, що не зможу її до кінця пізнати, думки мої почали плутатися.

– В мене також, – признався я. – І чим далі, тим більше.

Ми йшли якийсь час мовчки, і тут Созонт проголосив ще одну проповідь:

– Часом думаю, брате Михайле, що латинники, ввівши в догматику поняття пургаторіуму, тобто чистилища, мали певну рацію. Наша східна церква це заперечує, але деякі наші святі отці вважають, що пургаторіум існує, але не в потойбіччі після смерті, а на землі, що весь створений людьми світ і є пургаторіум, бо саме тут спитується людина. І ще я думаю, що часом людина вмирає раніше, ніж гине її тілесна оболонка, і не з усіма однаково це буває, – гине вона у дусі. Чи має душу тварина? Не має. Але вона живе, ходить у тілі, отже, бездушне існування тіла можливе. То чому не може бути так у людини? Але людина – істота з Божою познакою, через це у ній не все так просто, як у тварини. Тому, мені гадається, є між людей усякі: ті, що Божу познаку мають, а є уподібнені до тварини, тобто бездушні. Але й одуховлені не є однакі: в одних душа доживає до природної смерті тіла разом із ним, а в інших не доживає, а вмирає дочасно. Тоді і входить в людину пітьма, і вона безсила розрізнити, де добре, а де зле, де темрява, а де світло, де правда, а де неправда. Живе бездушно (є навіть вислів такий: бездушна людина!), а вважає, що в дусі, живе без Бога, а вважає, що в Бозі, – хоче обдурити Бога й людей, а дурить тільки себе. Такі люди мертві ще до загибелі тілесної оболонки. Саме для таких Господь і виділив, гадається мені, як надію спастися – можливість покаяння, а це значить, що умерлий душею може душу в тіло повернути й знову почати жити у дусі. Саме тому розбійник, котрий убивав і грабив, – бездушний, але, пізнавши покаяння, може повернути у тіло душу; так само й облудник, лицедій, підступник, насильник, осудник чи будь-який інший злотворець. Отже, в чистилищі світу, цьому дивовижному пургаторіумі, людина має власну волю до бездушності й одуховленості, але дуже часто воля ця буває сліпа. Оце і є прірва, брате Михайле, прірва – в приблизності, в непевності, неправедності пізнання світу, коротко сказавши, – невідчутті власної душі, а відтак нерушності правди. Кожній людині Господь дав світильника для власної пітьми, і світильник цей – розум її, тож сказано у Приповістях: "Блаженна людина, що мудрість знайшла, і людина, що розум одержала". Але там-таки сказано: "На розум свій не покладайся". Сказано: "Розум – джерело життя власникові його", а в Ісаї: "Загине мудрість премудрих його, а розум розумних його заховається". І святий Павло зголосив: "Розум розумних я відкину". Через це розум буває у глупоті і глупота у розумі, отже, розум людський, як хвилі морські, непевний та мінливий. Оце і є одна із найглибших прірв пургаторіуму світу. Але є в цій прірві й око – відчуття, що тебе знає, чує, бачить і скеровує тебе Господь. Але й тут постає не менша прірва – Господь чи диявол у Божім образі та одежі як спитування. Через це постійно маємо себе звіряти, пильно-пильно, брате Михайле. Обережними й несамовпевненими маємо бути – ось друге око цієї прірви, бо саме тут Господь нас найбільше спитує.

Сумним, повільним, протяжним і невпевненим голосом про казав усе це Созонт. Проказав і замовк, ніби ніччю одягся.

Ми тим часом підійшли до місця свого посілля.

– Підійду подивлюся, чи все гаразд із Павлом, – сказав Созонт.

Павло спав. Диякон схилився над ним і послухав.

– Дихає, – мовив. – Але важко й уривисто. Лягай, брате, спочинеш і ти.

– А може б, і ти спочив, – запропонував знову я.

– Ні! В мене надто мало часу, – твердо повів Созонт.

Я ліг і заснув, здається, й снів ніяких не мав. Збудився раптово від крику. Було вже зовсім світло, я підхопився на ноги і з жахом побачив, як звивається на лежачому тілі Павла змія і люто клює його в обличчя. Схопив палицю, відкинув гадюку з Павла і, як раніше Созонт, почав її колотити, аж доки не перетворив у місиво. Павло хрипів. Тоді я кинув палицю й метнувся до нього. Голубі Павлові очі вирячилися, обличчя посиніло, а на вустах виступила піна. І тут ним почало кидати. Я впав біля нього, намагаючись схопити за руки і стримати, але він захарчав і розм’як. Тобі я покинув його і став поруч, уклякнувши. Очі Павлові прочистилися, ніби прийшов він до тями.

– Во-на до ме-не при-йшла! – прохрипів він. – Ті-кай-те! Тіка...