Валерий Шевчук - Око Прірви

І випустив дух.

Тоді я відчув, що сльози котяться мені обличчям. Світ застелився пеленою, а рука Павлова, яку ще тримав, почала швидко холонути.

У цей час затріщали кущі – біг до нас Созонт.

– Що сталося? – спитав задихано.

Я мовчки кивнув у той бік, де лежала розтовчена змія.

– Забагато змій на острові, на якому вони не водяться, – сказав Созонт.

Тоді уклякнув біля мене й погладив Павла по волоссі.

– Бідний, бідний, мій побратиме! – мовив. – Усе-таки я тебе не зберіг!

Ми сиділи на землі, занурені в глибоке, чорне мовчання, а небо на сході палало.

– Чому вони його вбили? – спитав я.

– Щоб виконати приречення Микити, – коротко відказав Созонт.

– Що робитимем із тілом?

– Спробуємо забрати із собою. Не хочу, щоб його кидали в Око Прірви. Хочу, щоб його взяла в себе, як належить людині, свята матінка наша – земля.

І тут, поруч із мертвим Павловим тілом, Созонт утомлено розповів, що він зміг побачити й вивідати.

Коли наблизився до огорожі із стовпом, в хатині горіло світло. Сторожі він ніде не побачив, тому зміг під крастися до хатини й у щілину засувки уздрів, що всі вони сидять за довгим столом, була там і Марта, і їдять. Бачив Созонт хліб, м’ясива, пили мед, а на чолі столу сидів не Микита, а таки Симеон. Говорили досить тихо, але вловив: ділилися враженнями відбутого видовища, зокрема балакали про те, що в цей час кілька уломних та почварних чоловіків таки злягалися із жінками. Говорили про те досить весело і сміялися.

Потім Симеон сказав:

– А зараз відбудемо тайну вечерю! Ходи, Марто, на чати, бо той диякон мені не подобається. Дуже вже він утикацький!

Тоді Созонт змушений був від хатини відійти. Марта вийшла і ходила довкола, як сторожовий пес, приглядаючись і прислухаючись, отже, Созонт нерухомо лежав на землі, відійшовши поза загорожу. Так тривало досить довго, аж зарипіли двері й вийшов Микита. Підійшов до Марти і вщипнув її за сідницю, та досить активно від нього оборонилася.

– Ти, зігнилий покидьку! – сказала. – Не чіпайся мене! Микита засміявся й поліз на стовпа.

Тоді вийшов із хатини Симеон. Марта кинулася йому в ноги й обійняла за коліна, цілуючи одежу. Але Симеон відкинув її, аж засторчувала, підійшов до загорожі і, незважаючи на дівчину, підняв хламиду й помочився.

– Степане! – простогнала Марта. – Чому не хочеш мене?

– Бо я мертвий для цього світу, – сказав, оправляючи одежу, Симеон. – І вже давно не Степан. Іди спати!

– Не відганяй мене, Степане, – заскиглила дівчина. – Усе, що скажеш і що захочеш, для тебе зроблю. Тільки не відкидай мене! Годитиму й милуватиму, пеститиму – рабинею тобі буду!

– Вже не раз казав і ще раз кажу: мертвий я для цього життя і світу. Забирайся!

– Але ж я заради тебе сюди прийшла! – зойкнула Марта.

– Не жену тебе з острова, – мовив зимно Симеон. – Хочеш служити моїй справі, тобто Господу, служи! Убивай своє тіло, як я його вбиваю. Ви тут жерли м’ясо, а я тільки хліб та воду їв – і ти так їж. Стань нареченою не моєю, а Божою, погаси в собі пекельний вогонь, який тебе їсть, і заспокоїшся.

– Нікого іншого не хочу, тільки тебе, Степане! – зойкнула Марта. – До тебе розпалений мій вогонь. На! Дивись!

І вона зірвала із себе хламиду і гола вклалася перед ним.

– Візьми мене, візьми! Так пече, що не можу стерпіти, спопеліла я вся!

– Це диявол у тобі пече! – холодно сказав Симеон. – І не спокусиш мене.

– Диявол мене пече! – скрикнула дівчина. – Але диявол мій – це ти, Степане! Ти!

Тоді Симеон озвірів. Накинувся на неї й почав бити її ногами.

Вона охала і стогнала сласно, звиваючись, як змія.

– Ще, ще, любий! Бий мене, вбивай!

І він знову почав тусати її ногами, хриплячи:

– Ти посудина дияволова! Сучка! Не спокусиш мене, швидше тебе справді заб’ю! Згинь, пропади!

Вона знову застогнала і розслабла.

– Все! Диявол мене вже покинув, Степане! – сказала глухо.

– Тоді вставай, одягайся і заберись із очей! – мовив грізно, важко дихаючи, Симеон.

Марта встала, повільно вдяглася, рухи мала розмлоєні. Кинулася йому на шию й поцілувала пристрасно.

– Люблю тебе, Степане!

– Згинь, сатано! – крикнув Симеон.

Тоді вона кинулася вдруге йому в ноги й почала цілувати постоли.

– Ти мій сатана, ти! Раба я твоя!

– Коли ти моя раба, наказую тобі йти геть і заспокоїтися. І не зви мене більше Степаном. Симеон я!

Марта покірливо встала і, схиливши голову, пішла до воріт. Симеон сплюнув тричі, перехрестився й пішов у хатину.

– Мало ти її, сучку, бив, – ознався із стовпа Микита.