Умилосердися.
– Серед них є й піснетворці, – шепнув мені Созонт. Я стис йому руку біля ліктя, попереджаючи.
Микита йшов вельми повільно, ледь-ледь розхитуючись тілом, ніби в такт мелодії а чи творячи в такий спосіб якогось танка, – це ж чинили і його учні.
Так ми дісталися до жіночого табору, посеред якого палало вогнище. Уломні й почварні жінки уладнались у ряди по чотири з витриманою відстанню між кожною. Як тільки побачили процесію, на Мартин знак, котра стояла попереду, вдарили ложками об дерев’яні тарілки. Тут був невеликий горбок, можливо, навмисне висипаний, Микита зійшов на нього, звів руку – торохкотіння стихло.
– Готуйтеся до дороги в небо, – сказав Микита голосно. – І хай прийме вас Отець із Сином і Святим Духом, тобто свята Трійця!
– У-ї-ах! – в один голос зойкнули жіночі голоси.
– Ще трохи – і ви не будете посудинами диявола! – крикнув хрипко й голосисто Микита. – На знак цього можете іти за мною.
– У-ї-ях! – зойкнули уломні й почварні жінки.
Кинулися до вогнища і почали вихоплювати з нього запалені палиці, а тоді, дибаючи, кульгаючи, перевалюючись, тягнучи ноги чи й чеберяючи, двинули до воріт, які тим часом відчинила сестра Марта; сама вона побігла туди, де стояв Микита з учнями.
– Я твоя наречена, святий Микито! – несамовито заволала вона. – Я твоя наречена!
І впала, трусячись, навколішки біля підніжжя горбка.
Микита тим часом рушив далі. Симеон та Антоній підвели Марту під руки й виштовхнули наперед, щоб ішла просто за Микитою.
Процесія цвіла вогнями. Попереду Микита з осяйною головою, за ним випростувана і з розпущеним волоссям Марта, тоді із смолоскипами Микитині учні, потому ми із Созонтом, а ззаду галаслива юрба уломних та почварних жінок, що йшла пританцьовуючи, щось кожна своє гукаючи, а дехто сурмив голосом, ніби вдавав єрихонську трубу. При цьому розмахували палаючими палицями.
Одна із жінок закричала хрипко й надірвано:
– Йдемо до тебе, свята Трійце! Йдемо до тебе! Прийми нас!
Микита тим часом простував до другого вогнища, де зібралися уломні та почварні чоловіки. Й тут був горбок, раніше ми їх чи не помітили, чи не зважили на них, і Микита урочисто зійшов на нього.
– Готуйтесь до дороги в небо! – гукнув він. – І хай прийме вас Отець, і Син, і Святий Дух, тобто свята Трійця!
– І-ї-ях! – видихнули всі разом.
Микита упав навколішки, й тепер його голова світилася дивним, мертвим світлом, звів руки до неба і забубонів молитву. За якийсь час поклав поклона, майже простершись по землі й витягши перед собою, але вже на землі, руки. Лежав якийсь час нерушно, ніби закляклий, тоді почав обживати: повільно зводив тіло, аж доки не завмер з піднесеними до неба руками й задертою бородою. Мене вразило при цьому, що молитва чинилася в чіткому ритмі, тобто кожна позиція тіла творилась на певно визначений час.
Уломні й почварі тим часом зійшлися колом довкола багаття й пійшли в танок, чи то співаючи, чи скандуючи:
– Іх-ох! У-ха-ха! Утікаймо від гріха! Іх-ох! У-ха-ха, утечемо від гріха!
Микитині учні нерушно стояли із смолоскипами над головою, і мені незвідь-чому здалося, що це не люди стоять, а величезні свічі; побачив навіть лойові сльози, що стікали по тілу, відразу ж застигаючи. Зрештою, візія була не така далека від істини, адже ці люди й справді духовно самоспалювалися. Обличчя їхні були серйозні й застиглі. Марта й тут лежала ниць біля горбка, лицем у землю, і мені подумалося, що відступили ми у глибину віків, коли ще туманило людям голови поганство, і це відбувається біля капища один із веселих язичницьких празників. Ось він, верховний жрець, оцей Микита, що молиться за всіх; ось ідоли – люди-свічі із вогненним язиком замість голови; онде юрба, яка весело біснується у танцях та скоках, а ця дівчина – жертва, яку закололи чи збираються заколоти Богам.
– Помітив, Антоній натякнув на якусь особливу мою проникливість, – сказав упівголоса мені Созонт. – Що можуть про це знати?
– Може, мав на увазі численні твої розпити? – відповів я.
– Вони природні при моєму послушанні, – мовив Созонт. – І загалом намагаюся вести себе, догоджаючи їхньому болвохвальству. [27] Болвохвальство – поганство, поклоніння ідолам.
– І мені здалося, брате, – це празникування вельми подобає на поганське.
– Бо ці люди вийшли з церковного тіла, відсікшись від церкви, як гнилий палець, – якось понуро сказав Созонт, і це я вперше помітив у ньому святошність, адже недавно проповідував терпимість.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу