Валерий Шевчук - Око Прірви

– "Не судіть, щоб і вас не судили", – сказав Господь. Згадай, брате, й про кореня Єсеєвого. "Він не на погляд очей своїх буде судити і не на послух ушей своїх буде рішати, але буде судити убогих за правдою". [28] Примітка на полі рукопису: "Ісая, глава 11, вірш 3".

Созонт ніби пробудився.

– Дякую, брате, що отямив мене. – Я ніби в запамороку впав, – тихо сказав. – Не наша річ судити, тільки бачити.

У цей час танцівники зламали коло й почали в дивний спосіб вихилятися кожен окремо. Багаття яскраво їх освітлювало, і я вразився із тих загадково й прецікаво спотворених облич, що їх вихоплювало із темряви світло: перекошені, з виряченими очима, розтуленими ротами, заюшені потом, несамовито надихнуті, витягнуті, сплюснуті, сповнені самозабуття, нестримного шалу й захоплення; вряди-годи вони видавали із себе крики, зойки, стогони, верески, виття, трубіт, скавчання, скімлення; кілька жінок уклякли на землі й заголосили в пієті, ламаючи пальці над головою, ніби при ляменті, ніби відчували кінець світу й сподівалися на нього, – картина була разюча й приголомшуюча.

Микита завершив молитву, встав на ноги і сказав голосно, але без крику:

– Плачте, діти, бо плаче вся земля! Плачте, постячись душею своєю, бо є час плакати і час сміятися. "Час позосталий короткий. А хто плаче, буде як ті, хто не плаче, а хто тішиться – як ті, хто не тішиться, а хто цьогосвітнім користується – то ніби й не користується, бо минає стан світу. А я хочу, щоб ви безклопітні були". [29] Примітка на полі: "І Коринтян, глава 7, вірш 29-32".

І на те слово одні заплакали й залементували, а інші за сміялися й зареготали, і так дивно й дико змішалися плач та сміх, що в мене мороз шкірою пройшов. Одні рвали на собі волосся й посипали землею голови, інші на них показували пальцями й геготали, одні бились у корчах плачу чи сміху, а інші довкола них пострибували й хихотіли.

Тоді скочила на ноги Марта й завищала так різко й пронизливо, ніби засвистав, як оповідається в одній байці, Соловій-розбійник, аж здалося мені: хтось забив мені у вуха по цвяху, відтак закричала на всю горлянку:

– Перестаньте! Перестаньте! Немає сили в мене більше цього терпіти!

І всі раптом завмерли, ніби перетворились у чорні соляні стовпи й нерушно стояли якийсь час, тільки вогнище гоготіло, викидаючи вгору великі, їдкі й пажерливі язики; і тріщали, стріляючи іскрами, дрова і хмиз, відтак величезна тиша прийшла на острів. Я й сам відчув, що у мене заклякло тіло, що безсилий і пальцем кивнути; та й сама Марта за стигла, ніби витесана з дерева, і ніби витесані з дерева стояли уломні та почварні – дивоглядний сад ідолів; і вогненні язики затанцювали на всіх оцих раптово померлих лицях з порожніми очиницями, із подуп’явілими тілами, з порожніми черепами – всі-всі мертві. І Микита, що так само завмер, і його учні-свічі, що догоряли, і я, і Созонт – всі-всі мертві, бо холодний подих пройшов у нас головами і обвіяв лиця наші тлінним духом, і той тінний дух увійшов у кожного і посіяв своє жахке насіння.

Микита схитнувся й пішов із горбка просто до нас, закоцюблих.

– Не судіть, отці, цих людей, – сказав напрочуд м’яко, – бо вони нещасні. Не судіть і мене, бо і я не менш нещасний. Дивіться!

І він підняв подола своєї хламиди, показуючи ноги свої. І ми жахнулися – були ті ноги покриті темними виразками, і в тих виразках копошилася черва, яка світилася. Я перекинув поглядом на Микитине лице й тільки тепер збагнув, чому осяювалася його голова: борода й волосся були повні тієї ж черви, і це не обличчя Микити й не його голова світилися, а саме ота черва-світляки.

Микита опустив подола, звів голову й гордо пішов від нас. Відтак схитнулася Марта й рушила за ним, зворушили ся учні його й двинули слідом, почали оживати й ворушитися, як та ж таки черва, уломні й почварні – розтікалися повільно від вогнища. Тільки ми із Созонтом стояли ніби укопані в землю, ніби залишені тут на ідолів, бо виявилося раптом, що не ці люди – боввани, а таки ми. Самотні ідоли в пустелі, на яких налітає немилосердно вітер-навійло і обкидає, січучи лиця, піском.

Покинувши глядалище, Микита з учнями та Мартою до сить швидко віддалялися стежкою – ми дивилися, як даленіють походні; зрештою; смолоскипи в один мент погасли, ми втратили похід із визору.

– Ходім, брате Михайле, пора й тобі спочити, – сказав Созонт. – Завтра у нас важкий день.

– А ти не спочиватимеш? – спитав я.

– Не маю часу на спочинок, – мовив Созонт. – Я тут іще трохи поблукаю. Ти ж будь біля Павла, чомусь тривожно мені стало за нього, бідного.