Валерий Шевчук - Око Прірви

– Вже сказали: все у вашій волі, – проказав Теодорит.

– Чи нас хто переведе через Око Прірви й через болото?

– Через Око Прірви переведемо, а далі дорога безпечна, – сказав Теодорит.

– Боюся, що заблукаємо, – мовив Созонт.

– Зі своєю проникливістю не заблукаєш, – сказав Антоній.

І вони пішли на стежку, сутінки відразу ж їх ковтнули, так само мовчки порозходилися поміж кущів та дерев уломні й почварні.

– А тепер, брати мої, – сказав Созонт, – давайте по молимося кожен за себе, бо хто знає, що принесе нам і ніч наступна, й завтрашній день. Хай допоможе нам Господь!

І ми розійшлися, усамітнившись, щоб віддатися якнайщиріше молитві.

Я сказав у тій молитві:

– Боже мій! За твоєю волею сюди потрапив, забажай, аби звідси вибрався неушкодно. Збережи, Боже, співподорожан моїх, Павла та Созонта, щоб разом вибралися ми з цього болота. Каюся за всі вільні й невільні гріхи свої; вільні знаю і за них прошу помилування, а мимовільні, постав мені перед очі, щоб покаятися міг. Доглянь і людей оцих, між яких потрапили: коли вони на правій стежці, хай буде з ними твоя правда: коли ж на кривій, хай пізнають це і звернуть на стежку правди не своєї, а твоєї, Господи!

А ще, отак молячись, я продивився власне життя, пильно вивіряючи, що в ньому було доброго, а що лихого. Попросив, щоб, повернувшись у світ, не залишався мертвий у хисті своїм, а щоб мав силу й спромогу творити боговгодні справи. Тобто щоб знову, як давніше, міг писати й малювати не в славу собі, а в Божу.

У цей час від загорожі й почувся крик півня. У нічній тиші він прозвучав голосно, і я звівсь із онімілих колін. Звів обличчя вгору й побачив засипане зорями небо, велике й загадкове. Зорі мерехтіли, мінилися і ніби осипали на нас свій порох.

У цей час біля стовпа спалахнуло вогнище і, ніби чекаючи на це, запалало ще два багаття: одне там, де був жіночий табір, а друге – де скупчувалися уломні та почварні чоловіки.

– Що ж, брати мої, – сказав Созонт. – Ходімо дивитися видовище.

– Я не піду, – сказав Павло. – Слабкість велику чую в тілі.

– Боїшся, що вдарить хвороба? – співчутливо спитав Созонт.

– Цього не вгадати, – мовив Павло. – Але саме тепер не боюся.

– Відпочинь, брате, – майже ніжно сказав Созонт, – наберися сили на завтра – чекає нас нелегка дорога.

– Атож! – мовив Павло. – Я собі полежу, бо видовища світові вже мене не ваблять.

– Добре сказав, брате, – мовив Созонт. – А може, й нам залишитися, щоб не покидати тебе самого?

– Ні, ви йдіть, – зітхнув Павло. – Для того прийшли сюди, щоб бачити.

– І це добре сказав, брате, – мовив Созонт.

І ми пійшли до стежки, а за короткий час опинилися біля загорожі довкола стовпа. Вогнище палало серед двору, тут із грубими палицями стояли всі Микитині учні, ніби навмисне розставлені колом довкруж багаття. На стовпі, в хижці, завіски було відкинуто, і ми побачили Микиту, який згинався і розгинався – клав безчисленні поклони. Але цього разу таке довго не тривало, Микита почав спускатися драбиною – ми уздріли, що голова його ніби світиться, а може, це так осяювала його ватра. Спустився долі й повернувся обличчям. Ні, я не помилився: голова його разом із обличчям, власне, волосся, що витиналося із хламиди, таки світилося. І, як тільки він став на землю, учні його встромили палиці у вогонь, а за мить підняли над головами смолоскипи-походні, які яскраво запалали.

Святий Микита повільним та урочистим кроком рушив до воріт, тут ми й стояли, учні ступили слідом, ми ж низько вклонилися, а тоді й уклякнули.

– Де ж ваш третій? – спитав Микита.

– Заслаб, святий отче, – сказав Созонт.

– Він невдовзі звільниться, – мовив Микита й перехрестив нас, похилених.

Рушив на стежку зі своїм освіченим обличчям, за ним по двоє в ряд пішли учні: перші Антоній із Теодоритом, потім Симеон із Євагрієм, а ззаду Никифор із Георгієм. Ми рушили слідом.

У цей час учні заспівали:

Полюби нас, Христе,

І святий, і чистий,

Від життя озлоби

Нас візьми ік собі –

Умилосердися.

З бід усіх спаси нас,

Йде свята година.

Світ цей прокляли ми

Мислями своїми –

Умилосердися.

Встали вовки тяжкі,

Вже розкрили пащі,

Кігті до нас тягнуть

І ковтнути прагнуть –

Умилосердися.

Ми на стежці вузькій,

Крізь болото грузьке –

Світ оцей проклятий –

Йдем тебе пізнати –